Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

Епілог

Усі права захищено.
Текст цього твору є інтелектуальною власністю автора.
Будь-яке копіювання, поширення, відтворення чи використання

фрагментів без письмової згоди автора Соломії Реус суворо заборонене.
Порушення авторських прав тягне за собою

відповідальність згідно з чинним законодавством.

 

 

 

 

 

 

Епілог

   Минуло кілька років відтоді, як Богдана залишила метушливе місто, його галасливі вулиці та сірі багатоповерхівки, й оселилася в рідному селі разом із Анатолієм, з чоловіком, з яким її поєднувала не тільки любов, а й глибоке внутрішнє споріднення. Їхнє життя поступово набуло спокійного, розміреного ритму, наче природа сама задавала їм темп - то шумом вітру в кронах дерев, то ранковим співом птахів за вікном, то хрустом снігу в зимову пору під ногами.

  Вони разом вели не хитре, але турботливе господарство. Прокидались рано, коли село ще огортала ранкова прохолода, і починали день щ обов’язків, що давно стали для них звичними. Нагодувати курей, наносити води, приготувати сніданок.

   Анатолій, мов справжній майстер на всі руки, лагодив усе, що потребувало уваги - від старого, з роками посірілого паркана, до скрипучих дверей, які щоразу нагадували про себе при кожному пориві вітру. Він міг годинами возитись з якимось старим інструментом чи лагодити щось. Він мав у цьому розраду та відпочинок. Робив все з натхненням та люьовʼю, дьаючи про те, щоб дім був затишним та доглянутим.

   Богдана ж, як завжди узялась шити - з притаманною любовʼю їй до цієї справи. З великим натхненням вона створювали чи ремонтувала речі для всіх, хто звертався до неї, вкладаючи в кожен шов тепло своєї душі. Це був як і повсякденний одяг, так і вишукані вечірні сукні. В її руках тканина набувала нових, неймовірних форм, а голка рухалась майже танцювально, слухаючи внутрішній ритм майстрині. У кожному стібку, в кожній деталі відчувалось щось живе - тепло душі, доброта серця і безмежне терпіння. Люди з усього села, а згодом і з навколишніх сіл та хуторів, несли до неї тканини, прохання, і навіть просто свої історії. Бо швачка Богдана вміла не тільки гарно шити речі, а слухати та давати мудрі поради, співпереживати. Всі знали: що розкажеш Богдані, ніхто ніколи знати не буде.

   Її рукоділля швидко стало відомим не лише завдяки майстерності, а й завдяки тій душевності, що просвічувала т у кожному виробі. Роботи завжди вистачало, і хоч дні інколи видавались важкими, але вечори завжди приносили спокій та тихе відчуття відчуття завершеності. Сонце, сідаючи за горизонт, розливалось мʼяким світлом по подвірʼю, і в цьому золотавому сяйві їхній будинок здавався ще затишнішим, майже казковим. У світлі лампи, що мʼяко освітлювала кухню чи веранду, двоє мовчки насолоджувались присутністю одне одного, вдячні за ще один спільно прожитий день.

   Діти, які давно вже влаштували особисте життя в місті, часто навідувалися в гості, не забуваючи батьківського порогу, вже разом із своїми родинами, з малечею, що радісно бігала подвірʼям, залишаючи за собою сліди сміху й радості. І тоді, дім оживав по-особливому: наповнювався щасливим гамором, ароматами домашніх страв, дитячим галасом і дзвінким реготом, що лунав навіть на вулицю. У ці миті, здавалось, що самі стіни будинку всміхаються, вбираючи у себе цю живу й світлу енергію. А у Богдани з Анатолієм на душі ставало тепло й затишно, як біля вогнища в зимову пору. Вони із ніжністю спостерігали за дітьми, які вже стали дорослими, самостійними, і на онуків, що приносили у їхнє життя нову радість. Це було найбільшим даром для них, особливо для Толика, який разом із коханою жінкою здобув ще й дітей з онуками. Він вважав їх рідними, бо справді любив всім серцем, а вони в свою чергу відлякували тією ж теплотою та щирістю.

   Один із таких днів Богдані запамʼятається назавжди. Її день народження. З самого ранку у дворі стояла метушня: Анатолій прикрасив альтанку кольоровими стрічками, онуки допомагали накривати на стіл, а з кухні доносились знайомі запахи улюблених страв - пиріжків з капустою, запеченої курки, солодкого медовика. Село ніби на мить завмерло, віддаючи шану цій скромній, але такій важливій події.

   Приїхали всі: діти із сімʼями, брати, сусіди зайшли привітати, навіть давні знайомі. І серед них - Андрій із Зіною. Вони привезли цілий кошик з подарунками та домашнім вином, але найціннішим було те, що в їхніх очах світилась щира радість, бо стосунки між жінками давно стали теплими та довірливими, їм не було чого ділити, тому минулі образи давно залишились позаду, стерлись роками й розумінням.

    Після святкового обіду, коли вечір накрив село мʼяким сутінком, і веселий гомін трохи стих, Богдана та Зіна вийшли на веранду. Вони сиділи поруч, закутані в легкі шалі, попиваючи чай з мʼятою і слухали, як десь неподалік цвіркуни заводили свою вечірню пісню.

- У тебе гарно, - мовила Зіна, вдивляючись у сад. - І якось спокійно. По-доброму. Знаєш, я щиро радію за вас, за нас всіх. За дітей, онуків… за все.

Богдана усміхнулась, торкнувшись її руки.

- Дякую, Зіно. Я і сама іноді дивуюсь, як життя все розставило на свої місця.

Хвилину вони мовчали, слухаючи шелест вітру.

- А я ж… - раптом прошепотіла Зіна - я теж могла мати дитинку… від Андрія. Могла пізнати щастя материнства. Давним-давно. Але через власну дурість, страх і гордість втратила. Навіть і не розуміла тоді якого щастя себе позбавляю.

  У її голосі не було жалю. Лише тиха печаль і зрілість. Богдана нічого не сказала, лише стисла її руку міцніше. Така мить не вимагала слів. Дві жінки, кожна зі своїм шляхом, своїм болем і своїм миром сиділи поруч, а над ними світилось зоряне небо, мовчазне, але все розуміюче.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍