Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 49: Вогонь емоцій

 Миттєво між нами став ректор, заслоняючи мене своєю широкою спиною. 

— Аріадна! — люто проричав він. — Ти переходиш межі! Вона одразу знітилася, лише очі її палали незамаскованою люттю.

 — Я всього лише турбувалася, — сказала вона настільки фальшиво, що нікому б і на думку не спало в це повірити.

 Раймонд Дейлар схопив її за підборіддя, піднявши голову, і прошипів:

 — Дивись на мене! 

Аріадна намагалася відвернутись і вирватись, але я по собі знала, що з його хватки просто так не вибратися. За секунду її очі широко розплющилися, злісна гримаса зникла, і вона стала схожа на крихку фарфорову ляльку. 

Ректор розтис пальці, й Аріадна розгублено заморгала й озирнулась: 

— Раймонд? Ти повернувся? 

— Повернувся, — похмуро відповів він. — Іди до себе і займися своєю роботою. Вона слухняно розвернулася і зникла за дверима. 

Лише зараз я усвідомила, як сильно тремтять мої ноги. Усе сталося надто раптово. Раймонд обернувся до мене: його обличчя було перекошене гнівом, і я мимоволі відступила.

 Побачивши, який ефект справив на мене, він спокійно промовив:

 — Тобі не варто мене боятись, Ізабелло.

 Ходімо всередину, надворі холодно. Я дісталась своєї кімнати й з полегшенням видихнула. Нарешті у своєму маленькому прихистку! Знявши плащ, я підійшла до сухого кущика в горщику й торкнулася його гілочок пальцем. Шкіру ніби покололо крихітними голками, але більше нічого не сталося.

 Як же я мріяла мати дар, який можна контролювати! Наразі мені доводиться задовольнятися лише здатністю відчувати його присутність. 

Мою увагу привернули відблиски вогню на шторах. Я підійшла до вікна, розсунула фіранки — і не повірила очам. На стадіоні було лише двоє людей, і один із них палав, немов смолоскип. 

Та при цьому стояв спокійно, навіть жестикулював, щось кажучи іншому, ніби вогонь зовсім не заважав. Очевидно, це і був Ейден Ллойд, магістр вогняної магії, володар надзвичайно рідкісного дару. 

Його учень — напевно, Стюарт — був ще зовсім юним, високим і незграбним. Він старанно повторював рухи за наставником, але особливих результатів не досягав — кілька разів його долоні задиміли, і все.

 Дивно, що Аріадни там не було: це ж її предмет в Академії Арканум. Мабуть, вона вирішила почати з теорії.

 Гарно ж її втихомирив ректор. Але чи надовго вистачить його впливу? 

Я згадала, як Аріадна кинулась на мене з виставленим пальцем і загостреним нігтем, і зморщилась.

 Щось сьогодні з нею було не так, але я не могла зрозуміти, що саме. Вона заспокоїлась надто швидко. Раймонд казав, що забирає емоції, а не стирає пам’ять. Та Аріадна поводилась так, ніби щойно нас побачила вперше. Це дивно. 

Видихнувши, я вирішила навідатися до Клариси, а тоді — в бібліотеку. На кухні життя кипіло: кухарі метушилися біля плит з велетенськими казанами, духовки палали жаром, а Клариса сиділа в кутку з паперами й щось занотовувала в товстий зошит. 

Вона зраділа моєму приходу, налила мені кави, додала рум’яну булочку й посадила в порожній їдальні, вмощуючись поруч
— Ти була з ректором, так? — лагідно спитала вона. Мені стало ніяково від її запитання, але заперечувати не стала — який сенс? Я розповіла їй усе — від того, як підслухала розмову мачухи й батька, до вчорашнього дня. Звісно, про поцілунки я змовчала!

 Вона слухала уважно, дивлячись зі співчуттям.

— Оце так, — пробурмотіла Клариса, коли я закінчила й впилася зубами в булочку. — Ну й пригоди.

 — Та ще ті… — зітхнула я. Та на душі стало легше, що хоч комусь відкрилася. — Пан ректор — добра людина, — м’яко мовила вона. — Він не образить тебе. Коли я

 була у твоєму віці, заміж виходили лише за домовленістю між батьками. Рідко кому щастило одружитися з любові. Гадаю, у вас все буде добре. 

Я тяжко зітхнула, подякувала Кларисі за її доброту й попрямувала до бібліотеки. 

У коридорі, біля самого входу в їдальню, стояла Аріадна. 

Вона повільно розтягнула губи в якусь надто широку, неприродну посмішку. Її волосся було розпущене, лише одна пасмо заколоте над вухом шпилькою з чорним камінцем у формі сльози. Комір суворої блузки не був застебнутий до кінця, відкриваючи довгу тендітну шию, на якій судомно пульсувала жилка. У вухах блищали сережки, яких я раніше на ній не бачила.

 — Пані Ізабелло,- ніжним голосом промовила вона, жадібно окидаючи мене поглядом з голови до п’ят. — Яку ж цікаву історію я щойно почула. Отже, Раймонд обрав саме вас?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍