Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

брили, очерет, могили,

Крізь сяйво сонця й зір прислухайся й почуй нас!

О Томе Бомбадиле! Прийди і порятуй нас!

Коли вони хором проспівали за ним цілу співанку, Бомбадил, сміючись, поплескав кожного по плечу й, узявши свічки, провів гобітів до спальні.

Розділ 8

Туман понад Курганними Пагорбами

ієї ночі вони нічого не чули. Проте чи то у снах, чи крізь них — того Фродо не міг розібрати — він чув, що в його думках звучить якийсь лагідний спів: пісня, неначе тьмаве проміння, пробивалася крізь сіру дощову завісу та, наростаючи, перетворювала її на суцільне скло і срібло, доки, врешті, та завіса відхилилась і перед ним у світлі сонця, що швидко викочувалося на небосхил, постала далека зелена країна.

Це видиво розтануло з пробудженням: і був Том, який насвистував так, як ціле дерево птахів, і було сонце, що вже скоса світило на пагорб і у відчинене вікно. Надворі все було зелене та блідо-золоте.

Після сніданку, який вони знову з’їли на самоті, гобіти приготувалися до прощання, і на серцях у них було би вельми тоскно, якби не сьогоднішній ранок: прохолодний, ясний і прозорий, попід умитими дощем осінніми небесами з тонкої блакиті. З північного заходу налетів свіжий вітер. Сумирні поні поводилися майже грайливо, форкаючи та нетерпляче тупцюючи. Том вийшов із дому, махнув капелюхом і взявся танцювати на східцях, прохаючи гобітів не баритись і рушати в путь, та ще й добряче кваплячись.

Вони поїхали вздовж стежки, що бігла вдалину з-поза дому, а потім угору, в напрямку до північного пруга на виступі пагорба, під яким примостилася Томова оселя. Мандрівники спішилися, щоби вивести своїх поні на останній стрімчак, коли Фродо раптом спинився.

— Золотинка! — скрикнув він. — Моя прекрасна пані, вдягнута у срібло та зелень! Ми так і не попрощалися з нею, бо не бачилися від учорашнього вечора!

Він так засмутився, що вже повернув було назад, однак тієї ж миті високо-високо над ними пролунав дзвінкий клич: там, на уступі пагорба, стояла, вітаючи гобітів, Золотинка. Її незаплетене волосся розвіялось, і сонце, спіймане в його сіті, вигравало та поблискувало. Коли вона танцювала, в неї під ногами спалахувало світло, схоже на росяний полиск на травах.

Гобіти хутко піднялися на останній схил і, захекані, спинилися біля Золотинки. Вклонилися господині, та вона легким рухом руки закликала їх роззирнутися довкола, і вони слухняно подивилися з вершини пагорба на ранкові землі. Повітря стало прозорим, і крізь нього було видно навіть найдальшу далеч, адже тоді, коли четверо подорожніх стояли в Лісі на пагорбку, що бовванів блідо-зеленою плямою на тлі темних дерев на Заході, воно було густе і туманне. Земля в тому напрямку вивищувалася до порослих лісом гірських кряжів, зелених, жовтих, брунатно-червоних у світлі сонця, а поза ними лежала прихована долина Брендівинної. На Півдні, за смугою Верболозки, виблискувала віддалік, ніби тьмяним склом, Ріка Брендівинна: там, у низині, вона робила чималий гак і текла невідь-куди. З півночі поза дедалі нижчими пагорбами тяглися рівнинні землі зі сіро-зеленими і тьмяно-землистими горбиками, доки всі вони танули в невиразній тінявій далині. На Сході гряда за грядою здіймались у ранковому світлі Курганні Пагорби і зникали, обертаючи видиме на вгадуване, — бо за блакиттю й віддаленим білим полиском, які зливалися з бринінням неба, їх можна було хіба що вгадувати, проте їхній образ, виринаючи зі спогадів і з давніх легенд, нагадував гобітам про високі та далекі гори.

Подорожні набрали повні легені того повітря й відчули, що один стрибок і кілька великих кроків приведуть їх до мети. Їм уже видавалося, що йти до Дороги в обхід пагорбів понурими їхніми околицями, замість жваво стрибати, як Том, по камінних стрімчаках простісінько до Гір, — це легкодухість.

Золотинка подала голос і привернула до себе їхні погляди та думки:

— Покваптеся тепер, ясні гості! Не відступайте від своїх намірів! Рушайте на північ із вітром при лівій скроні та з таланом на дорозі! Поспішайте, доки світить Сонце!

А Фродо вона сказала:

— Бувай, Ельфодруже, веселу ми мали зустріч!

Фродо забракло слів, аби відповісти. Він низько вклонився, сів верхи на свого поні й поїхав услід за друзями, котрі повільною ходою спускалися пологим схилом пагорба. Дім Тома Бомбадила, і долина, й Ліс зникли з очей. Повітря між зеленими стінами схилів обабіч потепліло, тож мандрівники вдихали гострий і солодкий аромат дерну. Діставшись до дна зеленої улоговини, вони озирнулись і побачили Золотинку, змалілу й тендітну, схожу на осяяну сонцем квітку на тлі неба: вона непорушно стояла, стежачи за ними, і руки її тягнулися до них. Помітивши, що гобіти озирнулися, Золотинка дзвінко гукнула, здійняла руку в прощальному жесті, повернулась і зникла за пагорбом.

Шлях їхній стелився дном улоговини, довкола зеленого підніжжя стрімкого пагорба до іншої, ще глибшої та ширшої, долини, а потім — через виступи дальніх пагорбів, униз їхніми довгими схилами і знов угору гладенькими боками, аж до нових вершин і нових долів. Тут не росли дерева і не бриніли надземні води — то був край трав і низького пругкого дерну, а також тиші, коли не зважати на шурхіт вітерцю понад землею та на поодинокі крики незнаних птахів у височині. Гобіти їхали вперед, сонце піднялось і почало припікати. Кожного разу, вибираючись на гребінь пагорба, вони відчували, що легіт майже стихав. Коли мандрівникам поталанило краєм ока угледіти західні терени, далекий Ліс там парував так, ніби вчорашній дощ знову піднімався в небо з листя, коренів і багна. І от на горизонт лягла якась тінь, темна імла, небеса понад якою нагадували синій капелюх, гарячий і важкий.

Десь опівдні гобіти дісталися до пагорба, що мав широку та пласку вершину, схожу на плиткий таріль, зі зеленим насипом по краю. Всередині того тареля повітря не ворушилось, а небо, здавалося, нависло над самими їхніми головами. Вони переїхали на протилежний бік вершини і подивилися на північ. Серця їхні звеселилися, бо виявилося, що вони проїхали більше, ніж сподівалися. Певна річ, обрії в цю пору вже стали імлистими й оманливими, та щодо того, що Пагорби добігають кінця, сумнівів не було. Унизу, простягаючись у північному напрямку, лежала довга долина, що виходила до відкритої місцевості між двома кручами. Поза ними, здавалося, пагорбів уже не було. Просто на півночі ледве проступала довга темна лінія.

— То — смуга дерев, — сказав Мері, — яка повинна позначати Дорогу.