Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Глава 19

Ніка

Прокинувшись вранці в теплому ліжечку, я насолоджувалася приємними запахами, що нагадували мені дитинство і навіть не одразу згадала події вчорашнього вечора.

Але нарешті згадавши, серце різко почало битися так, ніби воно в якихось перегонах бере участь.

Гордич.

Демон.

Влас…

Що ж ти зі мною робиш?

Я вже давно помітила, що не відчуваю до нього тієї ненависті, що була в мене всього декілька тижнів тому. Зараз – він хвилює мене, викликає такі почуття, що просто миттєво забуваються всі раціональні аргументи свідомості.  І вчора, коли він мене поцілував, я відчула, що пазл нарешті склався. Що інь та янь знайшли гармонію. Що я – готова до більшого. Готова… Але ж страшно помилитися!

Новиною стало те, що він чув мою “розмову” з Сіворським. Ту ганебну розмову, коли мене намагалися нахабно купити, наче… Фу, навіть порівнювати себе з цими особами не хочу. Я одразу в достатньо грубій манері відповіла олігарху, що йому з таким проханням краще звернутися до працівниць публічних будинків, а я – ліпше лишуся без роботи, але не дозволю собою скористатися, наче гумовою лялькою. Сіворський на це тільки посміхнувся і показав на вихід. Певно, подумав, що я ще передумаю, але… Це просто смішно! Я люблю свою роботу, люблю Фієрі, але продавати себе – це занадто. 

І Влас… Чому нічого не сказав раніше? Ми декілька годин провели в дорозі, але він мовчав. Я вже потім зрозуміла, що він чув тільки початок, отже, моя відповідь була для нього загадкою.

Господи, що ж все так складно…

А якби я не попросила зупинити його перед знайомим поворотом? Якби не було нічого з того, що відбулося після? Що б він про мене думав тоді? Дійсно вважав, що я на таке піду?!

Думки-думки-думки-думки… Вони плавно перенеслися на закінчення нашої емоційної розмови.

Боже, той поцілунок. Я ніколи такого не відчувала! 

Повне розчинення у відчуттях, повна відключка мізків… Згадався мій сон, коли відчуття були схожі, але в житті все, звісно, було у тисячу разів гостріше та сильніше. Я була готова віддатися йому, була готова рушити за ним хоч на край світу, якщо він попросить. А потім – просто злякалася цього усвідомлення.

Так, злякалася, тому й вчинила так, як справжня боягузка: просто втікла, вивільнившись з таких бажаних обіймів. 

Спитаєте як втікла? Вчасно помітла, що машина, яка несподівано завадила нашому божевіллю, належала сільському голові, точніше гарному знайомому моєї бабусі. Я миттєво зорієнтувалася, зупинила його і застрибнула в авто. Юрій Михайлович впізнав мене, але не ліз з незручними питаннями, а от Гордич – проводжав мене таким поглядом, що всередині все заболіло настільки, що я думала загнуся там.

Бабуся зустріла мене з посмішкою, але коли побачила мій стан – одразу провела всередину будинку, нагодувала моїм улюбленим творогом з полуничним варенням і відправила спати.

– Ніч-мати дасть пораду, доню, тож відпочивай, – сказала мені перед сном і прикрила ковдрою, як завжди робила в дитинстві.

Я думала, що не зможу заснути, але потім – просто відключилася, але при цьому всю ніч мені знову снився він.

Влас. 

Прийшов час зізнатися, що зараз я до нього почала відчувати щось надто сильне, надто неправильне і надто… заборонене. А він? Чому він все це робить? Він зненавидів мене ще з першого погляду п’ять років тому, тож що змінилося зараз? Хіть? Щось більш глибоке? Чи просто роздуте его, яке тішиться від того, що я відмовила олігарху, але плавилася від його поцілунків?

Ааааа… Допоможіть мені хтось з цим розібратися!

– Веронічко, ти прикинулася? – почула голос бабусі за дверима.

– Так, ба, зараз вийду, – відповіла їй і дійсно піднялася на ноги.

Звісно, хотілося заритися в ковдру і сховатися від усіх думок, але, на жаль, зараз мені це мало чим допоможе.

– Тобі краще? – спитала найрідніша, коли я зайшла в кухню та сіла за стіл.

– Так, дякую, що нічого не питала вчора.

– Пусте, але… Розповіси? – їй цікаво, я точно бачу.

– Не знаю, що саме розповідати. Все так заплутано, – відповіла, ховаючи очі в долонях.

Я й собі боюся зізнатися у почуттях, а говорити про них вголос комусь ще…

– Виговорися і стане легше. Можливо, так навіть знайдеш відповіді на свої питання, – менторським голосом сказала бабуся, перевертаючи на сковорідці сирники.

– А якщо я не хочу знаходити відповіді? – тихо пробурмотіла.

– Тоді я не знаю, хто це переді мною сидить, і де взагалі ділася моя смілива онучка, що не боїться подивитися правді в очі.

І ось так завжди. Бабуся каже всього декілька слів, але потрапляє точно в ціль.

– Тож, – продовжила вона, – справа не в роботі.

– Не в роботі, – підтвердила її тезу. – Точніше не тільки в ній.

– І хто він? 

Підняла на неї здивований погляд. Невже все настільки очевидно?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍