Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » До зустрічі ніколи, Меланія Арт

Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

114
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 83
Перейти на сторінку:

– Ой, облиш. Тут одразу зрозуміло, що замішаний чоловік. Тільки не говори, що це Олександр.

– Ти маєш  щось проти Саші? Я думала він тобі подобається, – здивовано прокоментувала, адже справді не розуміла цих слів від бабусі.

– Він… Непоганий, – вона замовчала, підбираючи слова. – Але він не підходить тобі, та й ніколи не підходив. Я завжди поруч з тобою уявляла сильного чоловіка. Такого, щоб гори заради тебе рівняв із землею і захищав від усього світу, але при цьому допомагав знайти своє місце у житті. А Олександр… Він інший. Він не дотягував до твого рівня сили волі і постійно тягнув тебе донизу. Змушував тебе ламати свій характер і підлаштовував під свій ритм життя. І ти дозволяла йому це, не помічаючи, що починаєш затухати, Веронічко. А зараз – я бачу, що твої очі знову палають.
  Знаєш, я не раз згадувала, якою ти була під час закінчення університету. Саме тоді ти нарешті повірила в свої сили і була неперевершеною. Я не могла налюбуватися і пишалася твоєю цілеспрямованістю, а потім… З кожним роком ти втрачала той вогник. Наче втратила в житті стимул, щоб рухатися до кращого, хоча, на перший погляд, все й було як завжди. І твій Олександр – він не бачив цього, тож своїми діями ще більше тебе гнітив. Якось так.

А я сиділа і не могла вимовити ні слова. Невже це справді так було?

Ну ні, я ж була щасливою з Алексом. Ми ж разом будували кар’єру, раділи досягненням один одного. Звісно, Алекс тоді вже був трохи успішнішим за мене і ми більше говорили про нього, але… А дійсно. Ось тепер я зрозуміла, що він постійно радив мені сильно не “висовуватися”, а тихенько гарно виконувати свої завдання, мовляв, з часом керівництво це помітить. “Вискочок не люблять”, – казав він мені, а я слухала і навіть не намагалася десь більше себе проявити. Ні, його схема працювала, адже так і сталося, що з часом Рита сама помітила, що мої проєкти гідні уваги, і почала давати мені більш серйозні замовлення. Навіть кабінет виділила, але це сталося тільки через три роки після того, як я до неї влаштувалася… А якби я поставила собі за мету досягти цього всього раніше? Якби одразу максимально “увімкнулася”?

– Зрозуміла нарешті? – вирвала з думок мене бабуся. – Я ж не дарма це все кажу і не зі зла.

– Я знаю, – розгублено відповіла, – але просто була не готова це все почути…

– Гаразд, в тебе ще буде час це обдумати. А тепер – хто він?

– Один колега з роботи.

– Якби це був просто “колега”, ти б так не переживала б. Отже, хто цей колега? – одразу розкусила мене.

– Колега, з яким ми були знайомі раніше…

– І?

– І не дуже ладили… М’яко кажучи.

– Вероніко! – раптом суворо скрикнула бабуся. – Я маю з тебе по два слова витягувати, чи що?

– Ну добре, – здалася. – Це мій колишній викладач, з яким у нас був конфлікт в університеті. На останньому курсі саме.

– Конфлікт? Чому я про це не знаю? – оторопіло опустилася на стільчик. – Невже в тебе були проблеми, а ти приховувала?

– Я не хотіла, щоб ти нервувала, – мені було соромно, звісно, але я все одно не жаліла, що тоді приховала все від бабусі. – Тим більше ти ж бачиш, що все закінчилося добре. Всі екзамени склала. Диплом – отримала.

– Але могла не отримати?

– Не знаю, – зізналася чесно. – Я заздалегідь потурбувалася, щоб все пройшло добре.

– Ну нехай так, – втомлено відповіла мені. – А що цей викладач? Як його звати, до речі?

– Властислав.

– О, так твого прадіда звали, – відізвала бабуся.

– Серйозно? Не пам’ятаю нікого з ім’ям Влас у твоїх розповідях.

– Так його Славою всі звали. Так вже було звичніше тоді. І що цей Влас? 

– Ми зустрілися у новій компанії і знову… гм, трохи посварилися. Ба, я думала, що не стримаюсь і приб’ю його, – зізналася, але, чесно кажучи, згадуючи всі наші перепалки, мимовільно почала посміхатися. Весело було іноді. – А потім якось все змінилося… Він був поряд, коли був потрібен. Та й взагалі останнім часом став поводити себе інакше. По-нормальному, а вчора… Баааа, я заплуталася!

– Ти закохалася, дорогенька моя, – з посмішкою відповіла мені бабуся. – Знаю я цей вираз обличчя. Сама з таким ходила, коли з дідусем твоїм тільки познайомилася. До речі, ми теж спочатку не сподобались один одному, а потім все закрутилося-завертілося. 

– Але я не хочу цих почуттів, – сказала, опускаючи голову на руки. – Так не має бути. Не з ним. І взагалі я ще не готова до нових стосунків. Зі старих тільки вибралася.

– А ти тут вже нічого не контролюватимеш, – повела плечима, а потім знову стала до плити. – Він також небайдужий до тебе, так?

– Не знаю, – я справді не знаю, що він відчуває. Можливо, просто хоче знайти слабке місце і сильніше вдарити, але той поцілунок… Його ніжні дотики, обійми…

– Знаєш, доню, – тихо сказала бабуся, – але просто ще не хочеш це визнавати. 

***

Я поснідала і поїхала на таксі додому. В бабусі добре, але я вирішила, що нічого так не прочищає мізки краще, як фарбування стін. Цим я й планувала зайнятися, аж поки в мене на порозі раптом не з’явилася Божена.

1 ... 56 57 58 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До зустрічі ніколи, Меланія Арт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"