Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Коли Сапфір нарешті встав і попрямував до ліжка з балдахіном, Габріель залишився біля каміна. Він сидів, мовчки вдивляючись у полум'я, що вирувало перед ним. Здавалося, вогонь розуміє його. Він говорив із ним своїм гарячим шепотом, і в цьому було щось невловиме — наче спроба втішити чи застерегти.

Та в глибині душі Габріель знав: справжня розмова ще попереду.

***

Вони йшли через ліс.

Габріель тримав у руках карту, пильно вдивляючись у її згини й лінії, ніби шукав підказку. Очікував, коли на карті проявляться хоча б слабкі обриси мосту, який вони шукали. Проте карта вперто малювала перед ним лише густий ліс навколо. Він важко зітхнув. Вчорашні події наче застрягли у його свідомості, мов скалка.

Усю ніч він просидів перед каміном, не зводячи очей із полум'я. Вогонь здавалося, мав відповіді, але мовчав. Габріель чув, як Сапфір награно голосно сопів, намагаючись зробити вигляд, що спить. Обидва не могли заспокоїтися після того, що побачили. Ті спогади з-під води мучили й не відпускали. Вони змушували думати, що це все — добре продуманий план. Наче хтось із самого початку хотів змусити Габріеля страждати, граючи з його свідомістю.

Та навіть до зустрічі з лікарем, якого він вважав дядьком, його дитинство вже було сповнене тривог. Але що саме породило ці страхи? Він не міг згадати. Чому той маленький хлопчик у спогадах був таким наляканим і самотнім?

Думки наче зачепилися за змову. Габріель сумнівався, що експеримент, про який говорила Карла Вайсс, насправді був таким, як його описували. Можливо, вони проводили щось зовсім інше. Те, що зараз здається йому частиною великої брехні.

"Тінь, — подумав він. — І вона намагалася мене обманути". Вона показувала йому спогади, яких не могло бути. Він знав це, але гірке насіння сумнівів усе одно проростало.

Образ Амелії, його колишньої, з'явився у його свідомості. Здавалося, вона існувала лише як примарна тінь у пам'яті. Її обличчя було розмитим, наче на вицвілій фотографії. Що з нею сталося? І чи могла ця розмитість бути наслідком експериментів, які зараз проводилися над ним?

Думки про Амелію раптово змінювалися спогадами про Мелісу. Вона знала, що цей експеримент був не таким, яким його описували. І, можливо, це й було причиною її раптового звільнення.

Габріель ішов, заглиблений у свої роздуми, аж поки його не вивів із трансу різкий голос Сапфіра:

— Геееейб! Ти чуєш мене чи ні?

— А? Що? — чоловік здригнувся від несподіваності. — Чого ти кричиш?

Сапфір закотив очі, ніби ледь стримувався, щоб не пирхнути.

— Ми, здається, прийшли, — з іронічною усмішкою відповів хлопчик.

Габріель нарешті підвів погляд уперед. Перед ними височів величезний металевий міст. Він виглядав похмуро: іржавий, напівзруйнований, із перекошеними опорами, що тремтіли від поривів вітру. Десь унизу, у темній прірві, дзюрчала річка. Її не було видно — лише слабке ехо її шуму відбивалося від стін ущелини.

— Це той міст, про який ти казав? — запитав Габріель, намагаючись приховати тривогу у голосі.

— Схоже, що так, — відповів Сапфір, але в його тоні відчувалася невпевненість. — Щоправда, минулого разу він був значно меншим. І прірва, — він махнув рукою вниз, — була лише невеликим ярком.

Габріель відчував, як холод проникає в його душу. Він глянув на міст і зловив себе на думці, що це місце ніби дихало невідомістю.

Небо поступово згущувалося, набуваючи попелястого відтінку. Густі хмари, схожі на важкі кам'яні плити, тягнулися до землі, загрожуючи зливами. Повітря стало вогким і гіркуватим, ніби само природа почала дихати грозою. Габріель і Сапфір продовжували підйом вузькою, покрученим схилом, що вів до мосту, а перші краплі дощу, холодні, як дотик льоду, впали на їхні плечі.

Схил був слизьким, земля під ногами поступово перетворювалася на підступне болото, що поглинало кожен їхній крок. Гілки дерев, що звисали над ними, скрипіли під натиском вітру, нагадуючи про привиди, які блукають серед цієї дикої місцевості. Дощ посилювався, його ритм змінювався з легкого дзюркотіння на важке барабаніння, що глушило навіть їхні власні голоси.

Десь далеко, за межами видимості, зловісно гримів грім. Звуки розкочувалися по небу, схожі на голоси стародавніх богів, що гнівалися на цей світ. Блискавка на мить освітлювала обриси мосту, що виднівся попереду, створюючи моторошний контраст між його іржавими, перекошеними металевими балками й чорним небом за ним.

Габріель затримав подих, коли його чобіт зісковзнув зі слизького каменя. Серце закалатало в грудях, а пальці рефлекторно вчепилися в найближчу гілку, щоб втриматися. Він відчував, як дощ промокає його одяг, холод проникав крізь тканину, змушуючи тіло здригатися.

— Обережно! — Сапфір закричав, намагаючись перекрити шум дощу, але його голос здавався майже заглушеним. Його обличчя, змокле до нитки, було сповнене тривоги.

Габріель кивнув, намагаючись вдати спокій, але руки його все ще тремтіли. Вони продовжили свій шлях, долаючи кожен крок із напругою, ніби їхні ноги були вкутані в ланцюги.

Вони піднялися майже до вершини, коли вітер став по-справжньому лютий. Він рвався крізь дерева, немов намагаючись зірвати їх із місця, шарпав одяг і бив краплями дощу, що тепер кололи обличчя, як маленькі голки. Здавалося, сама природа протестує проти їхнього наближення до мосту.

— Ми майже на місці, — пробурмотів Габріель, але його слова потонули у вирі буревію.

Сапфір зупинився на мить, повернув голову і втупився в нього. Його очі, зазвичай грайливі й трохи нахабні, тепер були сповнені серйозності.

— Ти це відчуваєш? — запитав він, його голос лунав приглушено, але Габріель зрозумів.

Габріель кивнув. Він відчував, як щось невидиме, щось потойбічне, обіймало їх. Це був не просто холод вітру чи шум дощу. Це було щось глибше, невидиме, але відчутне. Наче сама доля чекала на них попереду, за тим мостом, який здавався не просто шляхом, а кордоном між світом минулого й невідомим.