Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 28. Валєра. Гладіатори.

Нехай-но тепер спробує заперечити, що все від початку – її рук справа. Тільки от знати б, для чого їй це насправді. Та дивитися, як розпливалася її посмішка, коли вітала баклана, було досить мило. Хоча крадькома подивився на Уляну, яка практично й не дивилась на мене. Принаймні так відверто, як я на неї. Ну подумаєш, поцілував! Та тут радіти треба було, а не по пиці бити, щоб я от так от зранку ходив розмальований. Ще й Айлін примудрилась побачити. Бракувало мені Тимура, так тепер ще й вона буде вічно згадувати про це. А по очах видно, що хитріша за лисицю, але нехай, подивимось-подивимось, хто кого.

Поснідавши та поласувавши Мехметовим тортом, як завжди, всі вишикувалися за своїми мапами. Вкотре помічав щенячі очиська Тимура, коли він дивився на нашу панянку.

– Не гальмуй і запроси на побачення, якщо вже так витріщаєшся на неї, – промовив ніби ненароком, зупинившись біля нього з нашими мапами.

– Тобто? Ні на кого я не витріщаюсь… – запинаючись почав виправдовуватися. 

– Тимуре, зауваж, я досі пам’ятаю твоє ім’я, не перший день тебе бачу. Та ще тиждень і кожен буде в курсі, що наш хлопчик закохався.

– Нічого я не… – аж захопився він, але я вже вихопив його мобільний й здивовано підняв брови.

– А казав, що ні.

Всміхнувшись, я швиденько накатав кілька слів, ігноруючи Тімові спроби забрати телефон. Але таки відправивши написане, повернув мобільний. Так стало навіть цікавіше. Баклан розгубився при першому ж погляді на себе.

– Якщо ти так до всіх дівчат клеїшся, то на старості не буде й кому води тобі подати. 

На мою репліку відповісти не встиг, бо вона зацікавилась, хоча… Це ще та хитрюга. Подумає, ага. Якби не так! Це дівчисько завжди знає чого хоче. Не даремно ж ще та актриса! 

Під супровід кількох пар очей, пішов до автівки. Розгорнувши мапу, уважно роздивився місцину.  Те саме зробив у навігаторі, але детальніше. Хотілося знати напевне, а то ще завезу цього баклана кудись й застрягнемо з цим скиглієм до ночі. Непокоїло, що нас знову виперли кудись на природу. Добре хоч далі від води.

– І для чого ти то зробив? – запитав дорогою баклан попри музику в салоні, яку він зробив тихіше.

Вдав, що не зрозумів запитання.

– Ти про що?

– Про повідомлення, Валеро. Я й сам би міг…

– Не міг би, Тіме, час вже визнати це, – й додав гучності.

Та впертюх знову скрутив її.

– Чому ти завжди такий?

– Який такий?

– Зухвалий, самовпевнений… Вважаєш, інших гіршими за себе?

Я підтиснув губи й на мить глянув на нього.

– Бо я такий. Чим багатий, тому й радію. 

Додав гучності, але не втримався, коли Тім знову потягнув руку до гучності. Різко натиснув на гальма, від чого бакланом струсонуло вперед, стукнувши об панель.

– Замість того, щоб задавати купу непотрібних запитань або хоча б подякувати, міг би навчитись пристібати паски безпеки. – Рушивши з місця, я продовжив вже спокійніше: – Не я обирав собі напарника. Не влаштовую – підійди до Айлін з потрібного боку й може замінить на іншого. А якщо ні, то не діставай мене.

Проїхавши ще кілька кілометрів, я знову звірився з мапою. Таки на місці… 

– Що за дурня? – пробубонів собі під носа й заглушив двигун. – Та вона знущається…

– Круто! – заскиглив баклан, побігши в долину. Повну кіз.

Таки мала наривається. Але вибору не було. Під супровід Тимурових вигуків, спустився слідом. Дивлячись на нього, складалося враження, що він вперше побачив худобу, яка налякано розбігалася від нього у різні боки, влаштувавши дратівливий галас. 

– Куди я потрапив? – запитав у себе, обережно спускаючись, аби ще й тут не нахапатися синців.

– Валєро! – гукнув щасливий та захеканий баклан й вже біг назустріч. – Он в тієї…

Тріпнув рукою в бік кіз й спробував віддихатись, спершись руками на коліна.

– Ти б більше кричав, тоді може й взагалі б була ідеальна тиша… Щоб відпочити від твого крику.

– В тієї кози наша підказка, – випалив він на одному подиху.

Я глянув на сполохане стадо, яке досі блеяло чи то від подиву, чи то від страху. Оцінив, що хоча б безрогі, але в якої саме наша цидулка?

– Он та! – вже спокійніше показав на виразну постать з-поміж усіх. – Бачиш фіолетовий нашийник…

– Дебела ж зараза…

– Ага…

Мабуть, з кілька хвилин стояли мовчки, розмірковуючи, яким чином підступитись до тварюки. Але коли вона стала на диби до якогось козла, стало трохи ніяково… Ми з Тімом переглянулися.

– І хто піде? – запитав він якось несміливо.

– Варіантів багато бачиш? Обидва й підемо.  

– А може..?

– Ні, не може. Годі скиглити й пішли.

– Я не скиглю.

– Ага, аякже.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍