Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Він таки скиглив, приповідаючи слідом, що любить тваринок на відстані й не тих, які стають у повний твій зріст. Під цю симфонію так і обминав “мінне” поле, доки та коза не вилупилась на нас з Тімом. Та ще й так повернула ту голову, що більш ніж впевнений, задумала щось агресивне.

– І що робитимемо? – прошепотів Тім поряд, але я й оком не змигнув на нього. Перешкода попереду самовпевнено підступала ближче, мелькаючи язиком. – Думаєш, кинеться?

– Впевнений. 

Оцінюючи наші розміри та відстань, яка стрімко скорочувалась, я заховав телефон та ключі в кишеню, аби раптом не посіяти десь у полі.

– Як тільки вона на мене кинеться, – на диво спокійно промовив я, трохи нахилившись до Тіма, – ти кинешся на неї й дуже швидко знімаєш клятого нашийника.

– Але, як я…

– Не час розпускати нюні. Пішли.

Рушив вперед знову під його заперечення, які вже остогиднули. Коза також навіть не думала зупинятись, наче десь там в неї спрацювала команда на кшталт: бачу ціль – не бачу перешкод. За метр від мене вона вже гайда здійматися дибки, але я ледь встиг глипнути на баклана, чи готовий, як ця тварюка вже кинулася на мене. Подавшись на крок назад, я ухилився від першої атаки безрогої мегери. Але вона ж невгамовна виявилась... Та щойно я вирівнявся, вона знову зробила випад в мій бік, добряче буцнувши в плече.

– Та нехай тобі… Тіме не спи, хай тобі грець! – вигукнув, коли це руде непорозуміння знову кинулося на мене, але цього разу встиг вхопити її за вуха, доки падав додолу. Ну хоч щось!

Не мав змоги дивитися за бакланом, бо постійно мусив ухилятися від її спроб вивільнитися та копит, якими та безжально товкла мене.  Все ж, мабуть, даремно сказав баклану кидатися зверху на неї, бо тепер по мені товклися обидва. Придушу! Хтось з них щосили гупнув по моїй нозі, а хтось мало не поцілив в моє гніздо. На щастя, інстинкти спрацювали, закривши вразливе місце колінами. 

– Є! Валєро! Є! – нарешті заверещав баклан, злізши з кози, від чого мені аж полегшало.

Замахнувшись, я вдарив тварюку десь у лопатку, на скільки зміг дістати, але це скажене, наче й не відчувало анічогісінько. Завдав ще одного удару. Здається, десь в міцну шию. Та коли друге вухо вислизнуло з руки, коза ще активніше почала добиватися до мене. Не роздумуючи, завдав ще одного удару навмання… І коза звалилась на мене, а це було ще те відчуття… Ніби мої легені стискали лещатами. 

– Ти вбив її? – почув занепокоєний голос Тіма десь неподалік, але спробував скинути її з себе.

– Можеш бути наступним, якщо не допоможеш…

Вимовив важко, й ще раз зробив спробу скинути цю тушу з себе. Полегшало, щойно я звільнився. Безсило розкинув руки, починаючи відчувати ниття в уражених місцях. Ох, Айлін… Я тобі це пригадаю… І тобі, баклане. Люто подумав я, дивлячись на шокованого дикуна, який дивився то на мене, то на козу поряд. Підвівшись, я різко вихопив з його рук цидулку й пішов до автівки. Скоріш, покульгав.

– А як же вона? – почув у спину.

– То залишайся з нею, – огризнувся, не спиняючись.

Та Тім вже вибіг з-перед мене, спиняючи простягнутими долонями.

– Але ж її не можна так залишити…

– Баклане, ти ніби не дурень, але таки дурний. 

Озирнувся до “потерпілої”, а та вже звелася на свої копита кліпаючи в наш бік. Тім аж рота роззявив, не розуміючи.

– Як так?

– Біжи спитай.

Дійшовши до автівки, розгубився, бо після протистояння з козою, шкода було бруднити сидіння. Про запах мовчатиму. Відшукав в багажнику якесь простирадло й застелив ним сидіння. Сівши, розгорнув цидулку: “Комічні переплетіння”.

– Та ти, бляха, знущаєшся? Куди ж ще комічніше?!

– Я? – не зрозумівши, перепитав Тім.

Але краще б він взагалі мовчав, подальше від гріха. Віддав йому записку й завів двигун. Подумки молився, аби цей…напарник хоча б мовчав усю дорогу. І Айлін, заразом, бажано не потрапляти на мої очі.