Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Дощ нещадно бив по плечах і головах Габріеля та Сапфіра, коли вони нарешті досягли мосту. Темний, старий, іржавий, він тягнувся над прірвою, мов зловісний страж між двома світами. Габріель, не зважаючи на шалений вітер і холод, рішуче ступив вперед, але щойно його нога торкнулася металу, щось невидиме, немов невидима стіна, відкинуло його назад. Він впав на мокру землю, втративши на мить орієнтацію. Сапфір, стривожений, кинувся до нього, але Габріель уже знову підіймався на ноги.

— Що це було? — пробурмотів Габріель, витираючи дощ із обличчя.

— Може, пастка? — припустив Сапфір, нервово озираючись.

Габріель, ігноруючи біль у лікті від падіння, зробив другу спробу. Його знову відкинуло назад, цього разу сильніше. Вітер розніс навколо здавлений крик чоловіка, коли він знову вдарився об землю.

— Щось не хоче, щоб ми перейшли, — вимовив Сапфір, допомагаючи Габріелю встати.

Раптом навколо потемніло ще більше, а з порожнечі перед мостом стало проступати дзеркало. Воно виринуло із туману, як привид минулого, і застигло перед ними. Дзеркало було велике, з масивною рамою, що здавалась зробленою з чорного мармуру. Габріель вдихнув різкіше — це дзеркало він уже бачив. Воно було частиною першого випробування, де йому показували його найбільші страхи.

У його холодній, запітнілій поверхні відобразився сам Габріель. Але це відображення було неправильним. Воно спотворено усміхалося — моторошна, широка посмішка розтягнула обличчя, мов глум. Очі в відображення горіли криваво-червоним вогнем. А потім воно заговорило, голосом низьким і співучим, що ніби резонував із самим дощем і громом:

— Не пройди тут і не смій,
Загадку  розгадати зумій.
Хто ж я є, скажи мені,
Відповідь сховалась у пітьмі.

Між правдою й брехнею я,
Відображаю всіх до краю дня.
Хто у мені побачить зміст,
Зможе перейти цей таємний міст.

Сапфір схопив Габріеля за руку, його голос був тривожним, але сповненим рішучості:

— Це загадка. Вона не пропустить нас, доки ми не дамо відповідь.

Габріель підійшов ближче до дзеркала, серце його билося гучно, кожен удар резонував у грудях, як грім за спиною. Він вдивлявся в усміхнене відображення, що немов чекало його руху.

— Я готовий, — сказав він, намагаючись, щоб його голос не тремтів.

Відображення знову заговорило, і слова його звучали, мов закляття:

— Я бачу страх, я бачу біль,
Я покаєу тобі спогадів тінь.
Я завжди поруч, хоч ти не знаєш,
Я те, чого ти уникаєш.
Що я таке, скажи мені,
І шлях відкрию в темноті.

Габріель задумався, його погляд став зосередженим. Сапфір мовчки стояв поруч, намагаючись самостійно зрозуміти сенс загадки. Вітер посилювався, несучи краплі дощу, немов голки, що жалили шкіру. Габріель напружено зітхнув. Ці слова щось йому нагадували.

І раптом він згадав. Його мати. Її ніжний голос у дитинстві. Як вона одного разу, сидячи біля нього в темряві, розповідала цю саму загадку. Тоді це було всього лише дитячою грою, але тепер цей спогад пробився крізь роки, мов промінь світла крізь густий туман.

Він повернувся до дзеркала і, змахнувши з обличчя мокре волосся, твердо сказав:

— Дзеркало. Це ти!

Дзеркало, почувши відповідь Габріеля, раптово перестало усміхатися, його поверхня на мить блиснула, наче вловлюючи відблиск далеких зірок. Відображення Габріеля зникло, і на його місці з'явилася нова загадка, оточена загадковим шепотом.

— Правильно, — промовило дзеркало, його голос звучав, як легкий вітровий подих. — Але залишилися ще дві загадки. Ось друга:

— У замку я, та не принцеса,
У дверях я, та не стіна.
Коли мене знайдеш, немов у сні,
Відкриються тобі, всі двері чарівні.

Від щастя, від воріт небесних,
Відкриються всі таємниці пізнання.
У світ думок заплутаних, безмежних,
Розкрию тобі шлях до зізнання.

Габріель зупинився, його думки занурилися у спогади про матір, яка в дитинстві ніжно розповідала йому віршики, наповнені теплом і добром. У його серці розквітла усмішка, і він усвідомив, що відповідь на цю загадку вже давно жила в ньому.

— Ключ, — промовив Габріель впевнено, його голос звучав як мелодія на фоні тиші.

Дзеркало знову блиснуло, і його голос заповнив простір:

— Вірно, Габріелю. Ось остання загадка:

— Не маю тіла, але є важливий,
У тобі я, хоч і незримий.
Відповіді без питань знайду,
Що я таке? Відкрий правду.

У думках твоїх схований завжди,
Розкриваю таємниці в мить важливі.
Без мене світ потонув би у пітьмі,
Я — вірний друг, вразливий, сміливий.

Габріель відчував, як його серце б'ється в ритмі спогадів. Він знав відповідь, навіть не сумніваючись. Мати часто повторювала цей вірш, і кожне слово звучало в його пам'яті, як ніжний шепіт. Усмішка розквітла на його обличчі, і він сказав:

— Розум.

Дзеркало на мить замислилося, його поверхня втратила усмішку, але потім прийняло відповідь з повагою.

— Ти переміг, Габріелю. Твої знання і вірність привели тебе сюди. Вітаю вас із перемогою.

Після цих слів дзеркало почало зникати, його поверхня ставала прозорою, наче туман, що розчиняється в повітрі. Габріель і Сапфір, стоячи на місці, були вражені незвичайною подією. Дощ нарешті припинився, і навколо запанувала глибока тиша, наповнена новими можливостями. Вони поглянули одне на одного, їхні погляди світліли впевненістю та рішучістю.