Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 18: Шлях до прощення

Міст стояв мовчазний і холодний, немов зачаївся в очікуванні. Метал під ногами Габріеля скрипнув, коли він зробив перший обережний крок. За ним слідував Сапфір, який постійно озирався, мов очікуючи, що якась невидима сила знову втрутиться. Вітер посвистував між іржавими балками, дощ обережно накрапував, і лише віддалений грім додавав напруги.

Вони стояли посеред мосту, не рухаючись, затамувавши подих. Напруга в повітрі була відчутною, ніби саме небо стежило за кожним їхнім рухом. Час здавався уповільненим, кожен удар серця лунав у вухах, як барабанний бій. Нічого не відбувалося, але щось було не так. Габріель відчував це всім тілом, мов шосте чуття намагалося попередити про небезпеку.

— Що тепер? — пошепки запитав Сапфір, його голос тремтів, хоч він і намагався виглядати хоробрим.

Габріель не відповів. Він вдивлявся вперед, в темряву, яка густішала на іншому кінці мосту. І тоді вони побачили це. Темна постать, що здавалася спочатку лише грою світла й тіні, почала набувати чітких обрисів. Вона рухалася повільно, крок за кроком, і йшла прямо до них.

— Габріель, ти це бачиш? — прошепотів Сапфір, хапаючи чоловіка за руку.

Габріель кивнув, але не зводив очей із постаті. Вона була схожа на нього — ті ж обриси, та ж статура, але щось у її ході було інакше. Ця постать рухалася з упевненістю, з тією мужньою величчю, яку Габріель сам ніколи не відчував у собі. Вона була мов дзеркальне відображення, але... краще.

Коли темна фігура наблизилася до початку мосту, її обриси стали чіткішими. Це був чоловік середнього віку. Його обличчя, хоч і схоже на Габріелеве, мало риси зрілості, що говорили про досвід і силу. Волосся було густим, із сивиною на скронях, а в очах горіла тиха впевненість. Він зупинився, стоячи на самому краю мосту, і вдивлявся в них. Тиша стала нестерпною, тільки звук вітру порушував цей момент.

Сапфір нахилився ближче до Габріеля, майже торкаючись губами його вуха, і пошепки сказав:

— Це... може бути твій батько.

Габріель здригнувся. Ці слова немов розірвали щось у ньому. Батько. Він не думав про нього роками, не згадував, не дозволяв собі навіть уявляти. Але ця постать... вона дійсно була схожа. Він сам не розумів, чому, але його серце стислося, немов хтось різко згадав його про давно забуту біль.

Фігура підняла руку і привітно махнула їм. Цей жест виглядав несподівано спокійним, навіть дружнім. Але він також був наповнений невимовним змістом, що пробирав до кісток. Габріель стояв, мов паралізований, не зводячи погляду з цього чоловіка.

— Він іде, — прошепотів Сапфір, стискаючи руку Габріеля.

Чоловік із протилежного боку мосту ступив ще кілька кроків, наближаючись до них. Його кроки були рівними, впевненими. І з кожним новим кроком Габріелю здавалося, що тягар у його грудях стає важчим, ніби цей чоловік ніс із собою щось невідворотне, щось таке, чого не уникнути.

Чоловік зупинився перед ними, легкий подих вітру ворушив його темний плащ, а блискавка, що раптово освітила небо, кинула гострі тіні на його обличчя. Він виглядав майже привітно, але щось у його погляді насторожувало. Очі глибокі, темні, ніби дві безодні, дивилися на Габріеля з такою увагою, що це було майже нестерпно.

— Привіт, Габріелю, — мовив він тихим, але пронизливим голосом, який відлунювався над прірвою. — Нарешті ми зустрілися.

Габріель відкрив рот, але не встиг і слова вимовити, як чоловік усміхнувся. Це була усмішка одночасно тепла і сумна, як спогад про щось втрачене назавжди.

— Ти хочеш знати, хто я, — продовжив він, ніби читав його думки. — Я — твій батько.

Ці слова, прості та неймовірні водночас, розітнули тишу, мов грім. Габріель застиг на місці. Серце почало шалено калатати, кров, здавалося, застигла у венах.

Сапфір, який стояв трохи позаду, зробив крок уперед, злегка нахмурившись.

— Якщо ви його батько, чому ви тут? Що вам потрібно? — спитав він, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

Чоловік на мить зітхнув, його обличчя потьмяніло, ніби його охопила невидима тінь.

— Все почалося з моєї смерті, — відповів він після короткої паузи. — Мої помилки, моя слабкість... вони стали твоїм тягарем, Габріелю. І я прийшов сюди, щоб виправити це. Я винен перед тобою.

— У чому твоя провина? — голос Габріеля був твердий, але в його очах світився страх. Ця розмова перевертала його світ з ніг на голову. — Що ти маєш на увазі? Чому ти тут, на цьому мосту? Що взагалі тут відбувається?

Чоловік розвернувся до нього повністю. Його постава випромінювала і силу, і смуток.

— Це важко пояснити, синку, — сказав він, підбираючи слова. — Але ти маєш знати: усе, що відбувається, пов’язано зі мною. Те, що сталося з тобою, з твоїм життям... це не просто збіг. Ти мусиш дізнатися правду. І знайти сили її прийняти.

Габріель зробив крок назад. Його голова йшла обертом. Він не знав, як реагувати: обійняти цього незнайомця, який називає себе його батьком, чи відвернутися і піти геть.

— Правда? Яка правда? — прошепотів він. — Ти говориш загадками, а я вже втомився від цього.

Чоловік подивився йому прямо в очі, його погляд став майже непроникним.

— Правда про тебе, про твоє дитинство, про те, що з тобою сталося... і про мене. Але для цього ти маєш зібратися з силами, Габріелю. Поки ти не готовий.

Його слова були м’які, але вагомі, ніби кожна літера тиснула на плечі Габріеля додатковим тягарем. Він почувався маленьким хлопчиком, загубленим у морі питань і таємниць. Сапфір, який мовчки спостерігав, м’яко поклав руку йому на плече.

— Габріелю, ми дізнаємося все. Просто треба зробити крок уперед. Ми впораємося, — сказав він тихо, але впевнено.

Чоловік знову усміхнувся. Цього разу його усмішка була повною невимовної туги.

— Я завжди вірив у тебе, — промовив він, — навіть тоді, коли сам усе зруйнував.

Габріель мовчав, не знаючи, що відповісти. Вітер здіймався все сильніше, а небо темніло, ніби природа сама розуміла, наскільки значущим був цей момент.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍