Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Дивовижно, але Стефанія майже не відчувала суму за звичним життям, яке покидає. Дім, друзі, робота, Володимир… Все те і всі ті, хто здавалися необхідними й важливими, чомусь не ставали фактором стримання. Думаючи про вимушену поїздку, вона ні разу не замислилася, що шкодуватиме покидати якісь речі чи якихось людей. Окрім одного. Єдиний, про кого турбувалася — Ян. Серце завмирало від самої думки про прощання.

У вечір його концерту в Хмельницькому вона якраз знайшла контакти рієлторів і зв’язалася з давньою знайомою, яка десять років жила в Англії й могла допомогти зорієнтуватися по приїзду.

Після розмови Стефанія відклала смартфон на свій журнальний столик. Торкнулася підвіски на шиї й задумано прошепотіла: 

— Як ти там?.. Цікаво, вже є відео з концерту?

Концерт ще не закінчився, але вона знову взяла телефон і відкрила тікток — вже помічала, що деякі фанати викладали відео в цю соцмережу майже одразу. Трохи погортала й справді натрапила на кілька коротких роликів.

Ян був неймовірним, як завжди. Сцена йому личила. Він личив сцені. Музика з-під його пальців оживала, ставала фізично видимою. А ще — проникала в саму душу. Навіть через екран.

Стефанія по кілька разів переглядала кожен ролик з виступу, гортала один за одним, доки на дисплеї не побачила себе саму. З Яном. Телефон у руці затремтів.

Їхнє фото біля його під'їзду, а після нього — слайди з нарізкою всіх цитат Яна про неї, згадка про присвяту… Хтось постарався.

— Господи.

Тоді вони навіть не поцілувалися. Був тільки поцілунок у щоку. Але хтось його так вчасно підгледів… Хто? Як? Навіщо?

Що тепер робити? Кидати скаргу на допис з вимогою видалити? Хіба законно поширювати фото людини без її дозволу?

У неї були самі запитання. Без відповідей.

Серце гупало у вухах, розум намагався знайти вихід. А тоді защеміла душа. Перша думка — про доньку. Якщо Соля побачить це фото, почитає, що пишуть…

Стискаючи смартфон у руці, Стефанія кинулася на другий поверх. Щодуху рвонула до кімнати доньки. Їй залишалося метрів три, коли двері відчинилися. Одного погляду на розгублене личко Солі вистачило, щоб завмерти на місці, похитнутися і перестати дихати.

— Мам… Тут таке пишуть… — пробелькотіла Соломія. — Це що, правда?

У неї не було слів. Не продумала, не вигадала, хоча давно мусила підготуватися до цієї розмови. Ще ніколи Стефанія настільки не корила себе за дурощі, як у цю мить.

— Солю, я тобі все поясню, — почала з найбанальнішого, з того, з чого зазвичай починають виправдовуватися.

— Отже, правда.

— Зажди. Послухай мене, я багато повинна тобі розповісти…

— Розповісти? — Соля вигукнула, шморгнула носом, а на її завжди усміхненому, милому личку з’явилася гримаса болю і злості. — Як ти могла?.. Мам! Ну як?! Він же… Як… За ним мої подруги упадають! А ти… Сором який… А тато? Чому ти так з татом і зі мною?

Стефанія зробила крок в бік доньки, але на більше не наважилася, зупинилася, коли Соля витягнула руку вперед, відгороджуючись.

— Не підходь. Нічого не хочу чути! Не хочу з тобою розмовляти!

Вона застрибнула назад у кімнату, двері гримнули.

Ноги більше не тримали Стефанію, підкосилися. Притулилася спиною до стіни, сповзла додолу. Підтягнувши коліна до грудей, торкнулася їх чолом і гучно заридала. Схлипи змішалися з завиваннями, сльози омили все обличчя й коліна. У голові не було думок.

Сама винна. Єдиний висновок, який напрошувався і який вона не відкидала. Сама, сама, сама винна.

Скільки часу вона сиділа у сльозах? Не сказала б. Поруч на підлозі не змовкав телефон — дзвінки лилися один за одним. Нарешті почувши їх, Стефанія повернула голову, глянула на екран. Ян. Заридала ще сильніше. Слухавку не підняла, не могла з ним зараз говорити.

— Що трапилося? — почула ліниве, спокійне запитання.

В поле зору потрапили сірі капці. Вона підняла голову й побачила Володимира. Він стояв з портфелем у руці, дивився на неї згори вниз.

— Соля не хоче зі мною говорити, — пробелькотіла неживим голосом і знову глянула на екран, на якому якраз затих черговий дзвінок від Яна.

Володимир повільно кивнув і задумано скрутив губи трубочкою. Поправив окуляри на носі.

— Ходімо в кабінет. У мене там є пляшка гарного джину.

Він повільними кроками попрямував до свого кабінету. Стефанія мить дивилася в його спину, аж нарешті підхопила телефон і, втираючи очі, пішла слідом.

У рухах Володимира, у кожному кроці й жесті не було нервів чи метушіння. Він спокійнісінько відкорковував джин, спокійнісінько розлив по склянках.

Вона сіла в самому кутку софи, вперше в житті почуваючись гостею в стінах власного дому. Незатишно.

— Дякую, — прошепотіла, коли чоловік подав їй склянку.

Він сів в іншому кутку софи. Вони бачили власні відображення в лакованій шафі, що стояла навпроти. Повертати голови одне до одного, щоб зазирнути у вічі, не було потреби.

— Скільки? — спитав Володимир, надпивши джину.

— Що?

— Скільки ще часу тобі дати для нього?

— Ну... Півтора місяця. До січня, — відповіла і теж зробила ковток.

Міцний алкоголь обпік зсередини, але в грудях все одно більше пекло від сердечного болю, а не від джину.

Вони мовчали. Десь в кутку настирливо цокав старомодний настінний годинник — одна з вінтажних забаганок Володимира.

— То що трапилося? Преса?

Він ще не читав. Отже, просто зрозумів, здогадався.

— Соцмережі. Преса теж.

— Просто скажи Солі, що все — брехня.

Стефанія мотнула головою, прошепотіла, не зводячи погляду з прозорого напою у склянці:

— Вона вже доросла дівчинка, не повірить.

— Тоді вирішуй сама, що робити… Тобі не здається, що цей джин кращий, ніж ми пили останнього разу? Хоча марка та сама. Дивно…

— Може, на голодний шлунок сприймається по-іншому.

Знову мовчання. Тиша, потривожена тільки годинником і гучними ковтками.

Володимир дивився то у склянку, то на шафу навпроти. Його розслаблені плечі не виказували жодних тривог, а в погляді був штиль. Натомість Стефанія вся була зіткана з тривоги. Розтріпане волосся, чоло, яке раптом почало здаватися старшим, зсутулені плечі — тривога, тривога, тривога… Тільки очі не видавали емоцій, мов сепарувалися від решти тіла.