Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— А ти... Ти часто мені зраджуєш? — спитала вона.

— Ми справді повинні про це говорити?

— Ми ніколи не говорили, а якби спробували, може…

— Стефо.

— Я хочу поговорити.

— Гаразд. Я не вважаю, що ми зраджуємо одне одному. Зрада є там, де була домовленість про вірність. Я ніколи не ставив тобі вимог бути вірною мені, та й ти не просила від мене такого.

Замість відповіді вона ще надпила джину. Колись давно, плануючи весілля, вони обговорювали плани на майбутнє, мрії, пріоритети. Володимир тоді сказав: «Ти — передусім. Наша сім’я — передусім». Але слова «єдина» не прозвучало. Ні разу.

Його фраза стала їхнім кредо. Вони знали, що сім’я, спільні плани на життя — передусім, але ніколи не обговорювали, що там «поза всім».   

— Коли ми стали такими байдужими? — спитала Стефанія, зітхнувши.

— Яка різниця? Це зручно. — Він стенув плечима, підвівся і налив собі ще алкоголю. — Тобі долити?

— Не треба, дякую.

В її голові юрмилися запитання й думки, якими хотілося поділитися. І наче час був, і наче нагода була, і наче Володимир, її чоловік, зараз був готовий слухати, але… Чи це не ілюзія? Чи коли-небудь вони взагалі говорили про те, що торкає душу?

Стефанія покрутила головою, перебіглася поглядом по меблях, декору, речах.

— Пам'ятаєш, як ми будували цей дім?.. Мої батьки подарували нам землю, але кожну цеглинку ми купували самі… Я ночами працювала над перекладами, ти після пар і роботи на кафедрі писав за гроші дипломні. А коли твій дядько запропонував тобі допомагати йому з ремонтами, і ти тоді поранив…

— Ти тримаєшся за спогади, Стефо. Це все давно минуло. Навіщо згадувати? — Голос Володимира видав його роздратування.

— Для тебе ці спогади нічого не означають?

— Та ні, вони викликають усмішку, але… але не ностальгію. Я не хотів би повертати той час, мене влаштовує все як є.

— Але ми тоді були такі молоді… Ми мали стільки планів, мрій. Ми, напевно… кохали одне одного.

— Ми були закохані. Не тільки одне в одного, а й у життя. А закоханість — стан цікавий, але минущий. Треба це розуміти, коли закохуєшся.

Стефанія розуміла: їхня закоханість переросла не в кохання, а в прив'язаність, дружбу, гарне сусідство. Чи нормально це? Нормально. Хіба існує закон, в якому прописано, що у шлюбі конче має бути кохання? Повно шлюбів влаштовані без нього. Часто кохає хтось один, а інший любить. Ще частіше інший лише дозволяє себе любити. Існують шлюби по дружбі й шлюби зі звички, шлюби з безвиході й шлюби з розрахунку. Їхній — не найгірший, бо в них принаймні колись була закоханість.

Якщо покопатися в глибинах пам’яті, можна пригадати, як спочатку вони зацікавили одне одного — не на рівні феромонів, а на рівні слів. З кількох розмов випливло, що в них спільні погляди на життя і що їм цікаво розмовляти одне з одним, цікаво ділитися знаннями, думками, ідеями. Десь потім з’явилися феромони. Стаючи на весільний рушник, Стефанія твердо була певна, що вибрала найкращого з чоловіків, що вибрала супутника, партнера й коханого. Останнє слово з роками загубилося, залишилося на попередній станції, як відчіпний вагон, але ж два інші залишалися! Потяг міг їхати далі. І їхав. І досі їде.

— То ти не відповів. Часто… буваєш з іншими жінками?

Володимир закотив очі під лоба.

— Як прийдеться. Ти сама знаєш, що в мене мало вільного часу… До речі, про це. Подивишся мою статтю для британського журналу? Давно не писав англійською, боюся, що наробив помилок.

— Так, надішли мені на пошту.

— Дякую. Завтра надішлю. — Він зробив ще кілька ковтків, подивився на дружину і, похитавши головою, додав: — Допивай і приходь спати. Нема чого дурницями забивати голову. Я пішов. Добраніч.

Стефанія провела поглядом свого чоловіка і зітхнула, коли за ним зачинилися двері. Наче розмова була, а наче й не було. Володимир не поставив їй зворушливого у своїй банальності і такого потрібного запитання: «Чому?».

Чому ти так вчинила? Чому саме Ян? Чому ти не підеш від мене?

Можливо, якби він спитав, їй було б легше знайти відповіді. А так... Їй не полегшало, але й не стало важче. Біль від розмови з Солею не зник, та його затягувало у чорну діру порожнечі.

Вона більше не знала, що відчуває і що повинна відчувати.