Читати книгу - "Втекти від долі, Дана Лонг"

– Розділ 22 –

Сьогодні відбудеться суд над Реґіною.

Напередодні ввечері в мене ніяк не виходить узяти себе в руки, я страшенно нервую з приводу того, як усе пройде. На роботі взяла відгул на один день, не вдаючись у подробиці.

Ми їдемо на засідання, а я всю дорогу нервово смикаю рукою ремінь безпеки, яким пристебнута.

Влад періодично кидає в мій бік схвильовані погляди.

– Не хвилюйся ти так, усе буде добре, – він намагається заспокоїти мене.

– Як же не хвилюватися. А якщо вона викрутиться і її відпустять?

– Запевняю тебе, що цього не буде. Тож постарайся заспокоїтися і не накручувати себе.

У залі засідань я помічаю Мішу з Дмитриком. Вони сидять на іншому кінці залу. Він оглядає приміщення і людей, які прийшли на слухання, і раптом помічає мене. Я намагаюся посміхнутися, але Міша тут же опускає погляд. Судячи з усього, він так і не зміг мене пробачити і досі звинувачує в загибелі Елечки. Ну, що ж, він має на це повне право.

Засідання триває дуже довго, мені навіть починає здаватися, що цілу вічність. У якийсь момент я повертаю голову в бік Реґіни і здригаюся. Вона свердлить мене своїм отруйним поглядом і мені стає ніяково. Влад помічає це, бере мене за руку і намагається заспокоїти.

Нарешті це виснажливе засідання добігає кінця. Адвокат Реґіни, звісно, намагався вибудувати захист для своєї клієнтки, але доказова база була настільки переконлива, що в нього просто не було шансів. Реґіну визнають осудною на момент скоєння злочинів і дають вісімнадцять років.

Нарешті справедливість перемогла. На жаль, не вдалося довести її провину в загибелі Марти, адже того головоріза, який виконував замовлення, так і не знайшли. І всі докази Реґіна тоді знищила.

Вийшовши з будівлі суду з полегшенням і цілком задоволені результатом, ми з Владом прямуємо в бік паркування.

– Лана! – я обертаюся на голос, який мене гукає.

Я бачу, як у наш бік квапливо прямує Міша з Дмитриком.

– Так, Міш.

– Можу я поговорити з тобою? – він мнеться, перетоптуючись із ноги на ногу, і тримає за ручку Дімку.

– Говори, – відповідаю я і, простеживши, куди він дивиться, додаю: – У мене немає секретів від Влада.

– Я дуже винен перед тобою і хотів вибачитися. За те, що наговорив тобі в день похорону Елі, і за те, що забороняв із Дмитриком бачитися. Я наче осліп від горя і не помічав нічого і нікого навколо. Чи зможеш ти пробачити мене? – Міша з надією дивиться на мене.

У мене на очах навертаються сльози, адже я вже й не сподівалася, що одного разу він мене пробачить, і ми знову спілкуватимемося, як раніше.

– Михайлику, звісно ж, я тебе прощаю. Про що ти кажеш, – витираючи сльози, я обіймаю його і свого похресника.

Ми так і стоїмо обійнявшись деякий час, поки Влад не звертається до мене: – Лано, вибач, що відволікаю, але нам уже час їхати.

Ми розмикаємо наші обійми, і я пропоную Михайлові підвезти їх додому.

– Дякую, але я на машині, – махає він рукою в бік паркування.

– Тоді бувай. Дзвони, якщо що. У будь-який час, – посміхаюся я.

– Добре, дякую, – киває Міша.

 

***

Ми їдемо додому й обговорюємо сьогоднішній день.

– Ти задоволена результатом? – Влад уважно стежить за дорогою, періодично поглядаючи на мене.

– Так, але я сподівалася, що їй дадуть більше.

– Повір, вісімнадцять років дуже великий термін. Та до того ж невідомо що може статися з нею у в'язниці за ці роки.

– Головне, щоб вона не почала мститися нам, якщо все ж таки вийде з в'язниці, – я кусаю нижню губу від хвилювання.

– Не хвилюйся, все буде добре. Ти мені віриш?

– Я вірю тобі, – всередині все перевертається від кохання до нього. – Відвези мене додому, я хочу сьогодні заночувати в себе.

– Усе гаразд? – Влад стурбовано дивиться в мій бік.

– Так, усе добре. Просто хочу побути наодинці зі своїми думками. Так би мовити перетравити сьогоднішній день.

Ми під'їжджаємо до мого під'їзду, але я не поспішаю виходити.

Влад притягує мене до себе і цілує. Я відповідаю на пристрасний поцілунок, притиснувши долоню до його щоки. Поступово поцілунок стає більш наполегливим, і ось наступної миті я вже сиджу на колінах у Влада, а в спину мені впирається кермо.

Він відсуває трохи крісло, щоб мені стало зручно. Я соваюся в нього на колінах і відчуваю внутрішньою стороною стегна його збудження. Його завели наші поцілунки.

Влад обхоплює мої сідниці долонями і наполегливо стискає їх. Від усвідомлення, що зараз, найімовірніше, буде секс, мої трусики стають дуже вологими. У машині в нас ще жодного разу не було. Я опускаю руку і стискаю його випираючу ширинку. У відповідь чую стогін Влада.

– Лано, ти ризикуєш? – заграючи, вимовляє він.

Раптово нас перериває дзвінок на телефон Влада. Він скидає його, і ми продовжуємо цілуватися. Але телефон дзвонить знову.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍