Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Габріель зробив несміливий крок уперед, вдивляючись у глибокі очі чоловіка, який назвався його батьком. Його серце тривожно калатало, ніби перед падінням у безодню, але водночас у ньому зароджувалося щось тепле і знайоме. Батько розкрив обійми, і Габріель, не відчуваючи вже сили протистояти цьому потягу, ступив уперед і притиснувся до чоловіка.

Ті обійми були несподівано міцними й теплими. Габріель відчув, як сильні руки батька тримають його так, ніби боялися знову втратити. Його обличчя торкнулося плеча батька, а теплий аромат чогось далекого, майже забутого, навіяв спогади про дитинство. Роки болю, втрат і нерозуміння ніби розсипалися на пил, поступаючись місцем спокою.

Пара сліз проклала шлях по щоках Габріеля, і хоча він намагався бути стриманим, серце розривалося. Він відчував, як плечі батька злегка здригнулися — той теж не стримав емоцій. Мовчання між ними було гучніше за будь-які слова. Це мовчання кричало про втрачене, про те, що тепер було знайдене.

— Пробач, сину, — прошепотів батько, притиснувшись ще міцніше. — Я так довго чекав цього моменту.

Габріель зібрався з силами і ледь чутно відповів:
— Ти повернувся. Я… навіть не знав, чи зможу це відчути знову.

Вони стояли так ще кілька миттєвостей, що здавалися вічністю, поки вітер шарпав краї їхнього одягу, а небо навколо темнішало. Нарешті, батько трохи відсторонився, тримаючи сина за плечі. Його очі блищали, і в них знову змішувалися смуток і ніжність.

— Перед тим як ти дізнаєшся найважливіше, нам варто поговорити про минуле, — сказав він тихо, але твердо. — Ти маєш знати, хто я був і що зробив, поки був живий. Але спочатку… скажи, як ти думаєш, що тут відбувається?

Габріель важко зітхнув, намагаючись зібрати думки до купи, коли Сапфір, що стояв неподалік, втрутився:
— Чекайте! Спочатку треба повернутися до хижі. Тут темніє швидше, ніж я очікував.

Габріель кивнув і запитав:
— Ти пам’ятаєш, де вона?

Сапфір обвів поглядом темніючий ліс і трохи напружено відповів:
— Ми відійшли занадто далеко. Та ще й це виття знову чути.

Як на підтвердження його слів, десь далеко пролунало гучне та моторошне виття, що розлився моторошною луною по лісу. Дерева знову почали ворушитися, а в кущах чулися тривожні шурхоти. Відчуття небезпеки поверталося, як гострий клинок, який повільно притискають до шкіри.

— Чорт забирай, — пробурмотів Габріель, дістаючи карту. Він швидко пробіг очима її поверхнею, і раптом його пальці зупинилися. — Тут неподалік є якась схованка. Зовсім поруч із мостом.

— Тоді ми не маємо часу, — кинув батько. — Вирушаємо негайно.

Вони кинулися бігти, перебігаючи через міст, де іржавий метал скрипів під їхніми ногами. Позаду виття ставало все ближчим, а темрява густішала, накриваючи їх, наче ковдра. Вітер пронизував до кісток, змішуючи холод і страх. Попереду виднілася темна діра — вхід до якоїсь нори.

— Це тут, — вигукнув Сапфір. — Заходьте швидше!

Габріель спустився першим, за ним Сапфір і батько. Усередині нори було дивовижно просторо, і коли вони ступили кілька кроків углиб, їхні очі розширилися від здивування. Перед ними розкинувся вже відомий вишуканий інтер’єр, схожий на кабінет із темного дерева, м’якими килимами та витонченими лампами, що горіли теплим світлом.

— В мене знову якесь дежавю? — запитав Сапфір, озираючись навколо.

Габріель мовчав, але в його серці вже закипали тривога та нові питання.

У теплій атмосфері прихистку вони розмістилися на м’яких меблях. Габріель зручно вмостився у кріслі біля каміна, вогонь у якому потріскував, мовби намагаючись підкреслити затишок моменту. Батько сидів поруч, трохи схилившись уперед, а Сапфір розтягнувся на великому ліжку, де зазвичай відпочивав, підперши голову руками й уважно спостерігаючи за ними.

— Ти завжди любив такі моменти, — раптом промовив чоловік, теплий усміх осяяв його обличчя. — Подорожі, ночі під відкритим небом... Пам’ятаєш? Ми з тобою завжди обирали місця біля озер чи річок, аби там розбити табір. Ти обожнював дивитися на зорі. Навіть вигадував власні сузір’я.

Габріель слухав, затамувавши подих. Його серце переповнювала дивна суміш тепла й тривоги. Але коли чоловік підняв на нього погляд, очі, повні щирої любові, здавалися йому майже нереальними.

— Я… — він замовк, намагаючись знайти правильні слова, але відчував лише клубок у горлі. — Я цього не пам’ятаю. Жодного моменту.

Батько на мить відвів погляд, спокійно киваючи, наче розумів і не ображався.

— Це нормально, синку, — відповів він, голос його звучав м’яко, але з ноткою печалі. — У цьому є причина. Твоя пам’ять... вона змішана з тим, що не є твоїм. Але це не твоя провина.

Габріель опустив очі, обдумуючи слова. Його руки машинально гралися з руків’ям кинджала, що висів у нього на поясі. Батько нахилився ближче, уважно дивлячись на нього.

— Габріелю, — звернувся він лагідно, але з ноткою цікавості. — Що ти думаєш, що тут відбувається? У твоїй підсвідомості?

Габріель важко зітхнув, намагаючись скласти розрізнені думки в щось цілісне. Він поглянув на Сапфіра, який стежив за розмовою, і лише після паузи відповів:
— Я не знаю. Чим більше я тут перебуваю, тим більше розумію, що багато моїх спогадів… вони неправдиві. Я не можу довіряти навіть своїм власним думкам. І це… — він спинився, шукаючи правильного слова. — Це лякає мене.

Чоловік кивнув із розумінням, нахилившись трохи ближче.
— Завтра зранку ми вирушимо назад на міст. Я маю показати тобі дещо. Це важливо, Габріелю. Ти вже бачив цей міст у дитинстві, і саме тому він з’явився тут. Це провідник твоїх спогадів. Те, що ти побачиш, може пояснити багато чого.

Від цих слів у Габріеля вперше за довгий час з’явилося відчуття чогось твердого під ногами. Здається, вперше він почувався захищеним, навіть у цьому незвичному місці. Відчував, що нарешті не сам у цьому хаосі. Він лише кивнув, уважно дивлячись на чоловіка, який назвався його батьком.