Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

29

Розділ 29

Я знав, що Ліда не вміє грати в гольф. Але її посмішка… Ця грайлива, трохи хитра усмішка підказувала мені, що вона зовсім не проти навчання. Навіть більше – вона чекала на мою увагу, і я був готовий дати їй її сповна. Есмі з цікавістю спостерігала за нами і я зрозумів, що не маю права втратити свій шанс. 

— Найголовніше — правильна стійка, — сказав я, стаючи позаду Ліди.

Вона не відсторонилася. Навпаки, ніби трохи подалася назад, дозволяючи мені ближче наблизитися. Її волосся пахло чимось солодким і теплим, може, ваніллю чи квітами. Я відчув, як серце починає битися швидше. Це ж просто урок… чи не зовсім?

Мої руки лягли на її талію. Я ніби ненароком затримався на мить довше, ніж слід було б. Вона не заперечила.

— Трішки нижче, — м’яко сказав я, допомагаючи їй зайняти правильну позицію.

Ліда зітхнула. Ледь-ледь, майже нечутно. Але цього було достатньо, щоб я відчув, як між нами виникає щось більше, ніж просто навчання. Але ж саме цього мені й хотілося найбільше. 

— Добре, тепер візьми ключку правильно, — мої руки ковзнули вниз, накриваючи її пальці. Її шкіра була теплою, м’якою. Я провів великим пальцем по її долоні — легкий, майже незначний дотик. Вона стиснула ключку сильніше.

— Тепер замах… повільно… — я направив її рух, не відриваючись, відчуваючи кожен вигин її тіла, кожен її подих.

Ліда намагалася зосередитися, я це бачив. Але також бачив, як вона бореться з усмішкою, як її щоки набувають легкого рум’янцю. Я наблизився ще трохи, моє дихання торкнулося її шиї.

— Тримай рівновагу, — прошепотів я їй на вухо.

Її плечі здригнулися. Вона ледь помітно куснула губу, і в цей момент я зрозумів, що вона більше не думає про гольф.

Ключка вдарила по м’ячу, і він полетів… зовсім не туди, куди треба.

Ліда розсміялася. Чисто, голосно, розкуто.

Я всміхнувся теж.

— Я жахлива учениця, правда? Не можу ніяк зосередитися. 

Я глянув на неї, дозволяючи собі довше затримати погляд на її очах, на вигині її губ.

— Просто тобі важко. Лідо, ти намагаєшся контролювати себе замість того, щоб просто відпустити, — відповів я, нахиляючись ближче.

Її погляд спалахнув цікавістю і… викликом.

— Тоді, може, ми спробуємо ще раз?

Вона примружила очі.

— Але цього разу без відволікаючих факторів. Я справді хочу опанувати цю гру. 

— Обіцяю, — я ледь стримав усмішку. — Принаймні, спробую.

Я знову став позаду неї, готуючись до другого уроку. І, якщо чесно, цього разу я був ще менше налаштований грати в гольф.

Я зробив глибокий вдих і повільно випустив повітря. Гаразд. Досить цього флірту. Я обіцяв навчити Ліду грати в гольф, і я це зроблю. Навіть якщо її усмішка зводить мене з розуму, навіть якщо кожен її дотик змушує  губитися в думках.

— Гаразд, — я відступив на крок, змушуючи себе не дивитися на її губи. — Ще раз. Зберися.

Ліда піджала губи, ховаючи усмішку, і взяла правильну стійку. Тепер, коли я хоч якось контролював себе, навчання пішло швидше. Я допомагав їй виправляти помилки, спрямовував її рухи, підказував, коли треба посилити удар, коли розслабитися.

І ось— фінальний удар.

М’яч котиться по траві, повільно, ніби граючись, і… падає в лунку.

Ліда радісно вигукує:

— Я зробила це!

Я навіть не встиг усвідомити, що відбувається, як вона кинулася мені на шию, обхопила руками і пригорнулася до мене всім тілом.

Я застиг. Від несподіванки, від її тепла, від того, як природно це здалося. Її тіло було легким, гнучким, ідеально пасувало до мого.

Та вже за секунду Ліда різко відсторонилася, ніби тільки зараз усвідомила, що зробила.

— Ой… я… — Її щоки налилися рум’янцем, вона опустила погляд і нервово згладила складки на светрі. — Вибач… Я просто… дуже зраділа.

Я лише посміхнувся.

— Та нічого, — мій голос звучав трохи нижче, ніж зазвичай. — Якщо кожен твій влучний удар закінчуватиметься так… я готовий навчати тебе ще довго.

Ліда вистрілила в мене поглядом і розсміялася, хитаючи головою.

— Ти невиправний.

Я тільки знизав плечима.

— Але ж ти забила в лунку? Значить, я непоганий учитель.

— Можливо, — хитро примружилася вона.

І все ж, навіть коли ми повернулися до гри, я так і  не міг забути, як добре було тримати її в своїх обіймах.

 

— ТАТО! — раптом пролунав дзвінкий голос Есмі, розрізаючи спокійну тишу поля.

Я повернув голову, спантеличений криком дівчинки. Ліда ж миттєво застигла. Її радість випарувалася, мов дим. Я відчув, як вона напружилася, і навіть без слів зрозумів — щось сталося.

Ліда різко перевела погляд на ворота, і її обличчя зблідло.

Я прослідкував за її поглядом.

Біля металевої огорожі, стояв Ярослав. Його поза була спокійною, але в очах — напруження. Він не рухався, тільки дивився. Можливо просто не міг, бо все його обличчя було вкрите синцями. 

— Ярослав… — видихнула Ліда так тихо, що я ледь почув.

Ярослав.

Її чоловік.

Есмі вже бігла до нього. Вона була щаслива. Вона не бачила напруги, що зависла в повітрі. Не відчувала, як застигла її мама, ніби її знову закинули в клітку, з якої вона ледь вибралася.

Я не зводив погляду з Ліди.

Її очі розширилися, губи ледь розкрилися, але вона не могла вимовити ні слова. Я бачив, як вона дихає прискорено, як пальці стиснулися в кулак.

Ярослав ледь всміхнувся, коли підхопив Есмі на руки. Але його очі… Вони не усміхалися.

— Татку, ти прийшов! — радісно защебетала вона, обіймаючи його за шию.

— Звісно, прийшов, маленька, — його голос був рівним, без жодної зайвої нотки. Він не зводив погляду з Ліди.

Я бачив, як вона ледве дихає. Як її плечі здригаються.

Вона боялася.

 

— Ярославе... — ледь знаходжу в собі сили вимовити його ім’я.

Він дивиться на мене так пронизливо, що всередині все стискається, ніби обплетене крижаними мотузками. Серце, ще мить тому калатавше в грудях, тепер завмирає, ніби боїться зробити зайвий рух.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍