Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Фінал

***Денис***
   Поки батько розмовляв по телефону, я нервово нарізав круги в його кабінеті.
   Досі не можу повірити, що Рита приховала від мене свої проблеми. Замість цього, вирішила довіритися Антону. Хлопцю, котрий тільки й робив, що шкодив.
   Якби вона відразу сказала про свого вітчима та його погрози, я б зробив усе, що в моїх силах і допоміг їй, захистив, уберіг від біди... А тепер... Тепер залишається тільки розгрібати ці проблеми.
   Щойно знайду її — ніколи не відпущу від себе. А якщо не зможу бути поруч, то найму для неї охоронця. Вона більше ніколи не зникне!
   Хай тільки з моїм кошеням все буде гаразд. Хоча б встигнути...
   — Денисе, присядь. — Батько відклав телефон і вказав рукою на стілець навпроти себе.
   Я підійшов до столу й гучно опустився на запропоноване місце. Впершись ліктями об дерев'яну поверхню, нахилився вперед і не приховуючи роздратування, запитав. — Що він сказав?
   — Іваницький запевнив мене, що його син не причетний до зникнення Маргарити. — Батько встав з-за столу й підійшов до вікна. Він повернувся до мене спиною, вдаючи, що спостерігає за чимось на подвір'ї. Здавалося, ніби чоловік розмірковує, але з якихось причин не поспішає ділитися своїми думками.
   Мій погляд ковзнув по його високій фігурі, якою блукали останні сонячні промені. Час невблаганно спливав і вже за кілька годин землю поглине темрява. Потрібно поспішати, а не гаяти дорогоцінний час на усілякі дурниці.
   — Бать, я ж бачу, що тебе щось гризе. Може поділишся? — Я рвучко підскочив зі стільця, через що він похитнувся й гучно гепнувся на паркет.
   Чоловік повільно повернувся та окинув мене затуманеним поглядом. — Ось тільки меблі руйнувати не потрібно. Ми знайдемо Маргариту, обіцяю. А зараз, іди й відпочинь. — Він знову відвернувся до вікна, склавши руки за спиною.
   Мої брови поповзли догори від такого відношення. Спокійний, немов удав, батько виводив мене з рівноваги ще більше, ніж усвідомлення того, що ми топчемося на одному місці, поки кохання всього мого життя бозна-де.
   — Ти серйозно?! Хочеш, щоб я відпочивав, коли моя наречена може бути в небезпеці? Нізащо! — Неначе цунамі, що знищує все на своєму шляху, я метнувся до дверей.
   В спину полетіли просякнуті кригою слова. — А що ти зробиш? Знову поб'єшся з Антоном?
   Я зупинився біля дверей. Озирнувшись через плече, помітив батька на тому ж місці — біля вікна.
   — Це тому ти звинувачуєш Антона? Не поділили дівчину, натовкли один одному пики... — Попри холодний тон, очі чоловіка палали всепоглинальним вогнем. — Денисе, ти мало не вбив людину. Ти взагалі розумієш це? — В його голосі дзвенів метал, немов кожне слово було гострим мечем, що жадав дістатися до гарячої плоті.
   Я розвернувся та поглянув на батька згори вниз. — Ти нічого не знаєш, тож не маєш права засуджувати мої вчинки.
   — То просвіти. Що такого міг зробити Антон, щоб ти побив його до втрати свідомості? Зі слів Іваницького, на хлопцю живого місця не було. — Пронизливий погляд зупинився на моїх очах. — Ти знову взявся за своє? Бої?
   — Запитай в Іваницького, б'юсь об заклад бідний Антончик розповів і про це. — В мені закипала злість. Немов чарівне зілля, вона блукала тілом, стискаючи нутрощі в тугий вузол.
   — Антон такий самий впертюх як і ти! Думаєш, він розповів щось батьку? — Процідив крізь стиснуті вуста чоловік.
   — То ми будемо обговорювати Іваницьких? Дійсно, що ж іще робити, коли моя дівчина в небезпеці... — Я демонстративно розвів руками. — Без мене, тату! А тепер вибач, маю відкланятися. — Повернувшись до дверей, потягнув на себе ручку й залишив батька наодинці з його надважливими думками.
  
***Рита***
   Як же боляче. В голові пульсував тупий біль, немов хтось бив мене молоточками кожної бісової секунди.
  Розліпивши, врешті-решт, очі я відчула як світло обпікає мої зіниці. Зіщулившись, спробувала роззирнутися, щоб зрозуміти де знаходжусь та чому мені так погано.
   Я помітила як навкруги літають маленькі частинки пилу, що осідають на шафи, заповнені різноманітним мотлохом та брудний стіл прикритий засмальцьованою ганчіркою. З потьмянілого вікна вперто пробивалося слабке сонячне світло, немов натяк на те, що цей день ще не закінчився.
   Ця похмура кімната, що не знала прибирання місяцями, а може й роками, була мені незнайомою. Я спробувала підвестися на ноги, щоб оглянути приміщення, але не змогла.
   Втупившись поглядом на власне тіло я жалісно застогнала. Мої руки та ноги були прикуті до стільця. А точніше — хтось безсердечно примотав зап'ястя та гомілки скотчем до дерев'яних підлокітників і ніжок.
   — Принцеса прокинулася. Як тобі спалося, доню? — Від голосу, що долинув з-за спини, я пополотніла. Відчуття такі, ніби вся кров кудись щезла, залишивши обличчя блідим, неначе біле полотно.
   — Лялю, привітайся з татком. — Антон відверто насміхався. Я не бачила його виразу обличчя, але шкірою відчувала як він обмацує мене цупким поглядом, що являв собою істинний тріумф.
   Сіпнувшись на стільці, я ще раз спробувала вирватися з огидної пастки, яка показувала полонителям мою довірливість, котра межувала з дурістю. Дива не сталося — капкан не відпустив свого сполоханого зайця.
   Я опустила очі додолу, ковтаючи гіркі сльози, які двома вологими доріжками спустилися до пересохлих губ. Декілька крапель солоного дощу впали на вкритий шаром пилу килим, на якому перепліталися потворні візерунки. Такий-собі привіт із совдепії*, де полюбляли розвішувати на стінах цей ворсистий непотріб.
   Гидливо сплюнувши, я підняла обличчя. Переді мною височіли дві постаті: одна висока, кожен рух якої відображав приховану міць, інша — згорблена, дещо втомлена, проте ще не зламана.
   Було й те, що об'єднувало моїх полонителів, котрі, на перший погляд, не мали нічого спільного. Бажання помсти. Холодне та отруйне неначе плющ, який обплітає шию зеленою мотузкою.
   — Як ти міг? — Мої очі, немов пазурі здичавілої тварини, вчепилися в молоде обличчя, бажаючи подарувати йому посмішку від вуха до вуха — в буквальному сенсі, без жодних метафор.
   — Лялю, ти подобаєшся мені. Чесно... Але Дена я ненавиджу більше.
   Хлопець обернувся до свого нового товариша. — Коли закінчиш — приберись. Мені проблеми не потрібні та й тобі теж.
   — Що ти верзеш? — Пересохле горло дало про себе знати різким болем.
   Антон проігнорував питання, він відвернув голову та мовчки пройшов повз мене. За якусь мить протяжно скрипнули двері, а глухий звук, що з'явився відразу за цим, сповістив — я сам на сам у клітці зі звіром.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍