Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 25

Ми залишили гостинний двір, коли над містом уже нависла темрява. Вечірні ліхтарі відкидали жовтувате світло на бруківку, створюючи довгі тіні. Я йшла поруч із Лероном, загорнувшись у чорний плащ, низько насунувши каптур, щоб чужі очі не могли розгледіти мого обличчя. Ніч у Етанорі була сповнена голосів — сміх із таверн, віддалене брязкотіння мечів у руках вартових, крики торговців, що запізно згортали свої лотки. Місто дихало нічним життям, і ми мусили лишатись звичайними тінями натовпу.

— Не подобається мені це, — пробурмотіла я, коли ми заглибилися в один із провулків. — Якби Гарт, Фольк чи Ройс дізналися, що ми тихцем вислизнули з таверни…

— Тільки не кажи, що ти раптом стала чемною, — хмикнув Лерон, не збавляючи темпу. — Це всього лише зустріч із старим другом, а не змова з теронійцями. І хіба не ти наполягала на тому, щоб ми не розповідали їм?

Я скривилась, але сперечатись не стала. Він мав рацію: у мене було значно більше приводів для тривоги, ніж чергове невдоволення Гарта.

Ми проминули кілька темних вулиць, доки Лерон не зупинився перед вузькими дверима, майже непомітними серед інших будівель. Він тихо постукав — двічі вдарив, зробив паузу і вдарив ще тричі.

Я озирнулась через плече. Мене не покидало відчуття, що за нами стежать. В темряві миготіли тіні, рухалися постаті — чи просто втома та нерви грали з моєю уявою?

За хвилю двері прочинилися, і в них з’явилося суворе обличчя чоловіка років сорока, з сивиною у волоссі. Його темні очі пробіглися по Лерону, а тоді зосередилися на мені.

Декілька секунд він вивчав мене, а тоді кивнув, відступаючи назад і запрошуючи нас усередину. Лерон швидко переступив поріг і зник в темряві передпокою. Я оглянулась через плече ще раз, перш ніж ступити всередину. На вулиці нікого не було, але неприємне відчуття не зникало.

— Проходьте, — буркнув чоловік, замикаючи двері. — І не стійте, наче діти, на порозі.

Місце, де ми опинились, було більше схоже на майстерню. Вона була тісною, заповненою столами, полицями і ящиками, в яких безладно лежали пергаменти, книги, шматки металу й інструменти. Запах металу, пергаменту і старого пилу пронизував усе довкола. Лерон безцеремонно вмостився на один зі столів, а я лишилась стояти, стискаючи кинджал у руці.

— Сто років, друже, — він посміхнувся, дістаючи з кишені зелене яблуко і надкусуючи його. — Ти посивів.

— А ти як був дурнем, так і лишився таким.

Чоловіки обмінялись уколами, а тоді обидва гучно розсміялись. Хазяїн майстерні, що здавався мені холодним та напруженим, тепер виглядав досить дружньо.

— Арден, це Кая, — Лерон кивнув в мою сторону. — За останні два роки, я зрозумів, що їй можна довірити життя, тому можеш говорити все, що прийде в голову.

Арден провів мене більш вивчаючим поглядом і схвально посміхнувся.

— То що ж ти знову наробив? — Арден упер руки в боки і глянув на нас. — Восстанє ти заходив до мене, коли переховувався від дознавачів магічного контролю.

Лерон єхидно всміхнувся: 

— О, друже мій, то були дитячі забавки порівняно з цим. Кая, продемонструй нашому другу знахідку.

Я ступила вперед і простягнула кинджал руків’ям уперед. Арден узяв його, важко зітхнувши, й уважно оглянув лезо. Кілька хвилин він мовчки водив пальцями по рукоятці, а тоді раптом насупився.

— Де ти це взяла? — його голос став значно серйознішим.

Я обмінялася поглядом із Лероном, перш ніж відповісти:

— Цим кинджалом було скоєно вбивство. Вбили молоду подружню пару. Я забрала його… з місця злочину.

Арден підняв голову, і в його очах з’явився вираз настороженості. Він перевів погляд на Лерона, на обличчі якого не лишилось і сліда від нещодавніх жартів. Здавалось, що з очей Ардена пропало все життя і він скляними очима свердлив кинджал.

— Якщо це те, що я думаю… то в тебе великі неприємності, дівчинко.

— Що це за кинджал? — запитала я, змушуючи себе говорити спокійно.

Арден знову глянув на зброю і, покрутивши її в руках, натиснув на один із смарагдів, вправлених ілюзією у руків’я. На металевій поверхні проявилася ледве помітна мережа рун. Я ахнула від того, як швидко він визначив ілюзію. Мені для цього знадобилось півтора роки.

— Я не знаю напевне, але це схоже на одну з розробок студентів-артефакторів Академії Тіней. Смарагди з копалень Раммарка часто використовують у таких розробках, бо вони чудово проводять магію.

— Академія Тіней? — повторила я, стискаючи пальці. — Ти хочеш сказати, що цей кинджал створили тут, в Етанорі?

— Можливо, — Арден похмуро глянув на мене. — Але мені треба більше часу, щоб точно це сказати. Я маю провести невимушені розмови зі студентами, продивитись записи про розробки артефакторів… Якщо ви хочете дізнатися правду, доведеться зануритися значно глибше, ніж вам, ймовірно, хотілося б.

Я видихнула, відчуваючи, як всередині щось ожило. То це все ж була не просто зброя. Я знала це, тому зараз відчула різке полегшення — невже в мене є шанс довести, що я не винна?

— І що ти пропонуєш? — спитала я.

Арден ще раз обвів мене поглядом, а потім перевів його на Лерона. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍