Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

23. ДОгрався

— Догрався, — констатував Роман, випускаючи дим у холодний листопад за вікном.

Вони курили прямо в його кабінеті. Янові було нічого заперечити. Догрався.

— Але з іншого боку, нічого страшного не трапилося, — поправив себе продюсер. — Добре, що це не перед туром трапилося, а так… Трохи скандалів ще жодній зірці не завадило. Буся он тобі безплатну рекламу робить.

Ян скривився. Після оприлюднення фото всі, хто мав якісь підозри щодо роману зі Стефанією, вирішили поділитися ними зі світом. У першу чергу — його колишня дівчина, яка влаштувала цілий марафон ефірів в інстаграмі. Вона плакалася, розповідала про ляпас в кінотеатрі й всіляко піарилася на зв’язку з «хлопцем, який клявся їй у коханні й зраджував зі старшою жінкою».

По-перше, у коханні він не клявся — ні разу не вимовив цього слова при Бусі. По-друге, терпіти не міг, коли Стефанію називали «старшою жінкою» чи «мілфою». Вона була його Музою, його творчинею, його серцем.

— Я тому й зайшов, — нарешті сказав Ян. — Можеш попросити дочку свого друга, щоб вгамувалася? Таня каже мені, щоб я сам їй не писав і не телефонував, бо вона й з цього зробить ефір.

— Це так, це так… — Роман кивнув. — Краще не взаємодіяти з тими, хто щось тобі закидає… Я скажу їй... А, до речі, що там Стеф?

— Не знаю. Вона не бере слухавки вже третій день… Вчора їздив у видавництво, але її там не було. Якщо не зв’яжуся з нею сьогодні, поїду до неї додому.

— Е-е-е, ні! — Продюсер помахав пальцем перед Яновим носом. — Не роби цього.

— Я не боюся нарватися на Володимира. Напевно, в такій ситуації мені краще з ним поговорити.

— Ой, ти справді думаєш, що Володимир — проблема? Він, звісно, не захоче віддавати таку дружину… Оце зараз дім ділити, втрачати людину, яка тобі допомагає у всьому, влаштовує твій побут… Як ти дивитимешся в очі дівчинці — оце питання. Соля завжди була за тебе, ти їй зобов’язаний своїм першим спалахом у тікток.

Ян опустив голову, тихо сказав:

— Я знаю. Мені шкода, що так вийшло. Тому я все виправлю.

Роман зітхнув, похитав головою і загасив недопалок об дно попільнички. 

— Маєш підозри, хто поширив фото?

— Я майже певний. Не так багато людей знають мою домашню адресу. Сьогодні розберуся.

— Тільки не нароби більше проблем, окей?

— Не нароблю.

Виходячи з Романового кабінету, він написав коротке повідомлення, щоб з’ясувати, куди їхати. На диво, отримав відповідь. Вже рухався до виходу, коли дорогу перегородила Таня.

— Маєш хвилинку? — Простягнула йому аркуш А4. — Тут фінальний список запитань для твого завтрашнього інтерв’ю на ютуб-каналі Слави Данилюка. Треба обговорити відповіді.

Ян взяв аркуш, пробігся поглядом по запитаннях.

— Після обіду, добре? Я маю справу на годинку-другу.

— Гаразд. Повернешся в студію, маякни. Але візьми з собою, подумаєш, що хочеш сказати.

— Угу… — Ян кивнув і вже рушив до дверей, але пригальмував, гукнув Таню. — Зажди. Маю прохання.

— Яке? — Вона зупинилася у дверях свого кабінету.

— Тут немає запитання про Стефанію.

— Він хотів спитати, але я сказала…

— Нехай спитає. Я хочу відповісти.

Менеджерка підтисла губи. В її погляді читалося неприховане несхвалення. Подумавши, все ж відповіла:

— Гаразд, я скажу йому. Але треба добре пропрацювати відповідь.      

Йому не треба було нічого пропрацьовувати — точно знав, що скаже. Не так багато варіантів залишається у ситуації, коли постраждала честь і репутація жінки, якій ти готовий молитися. 

Він вийшов на вулицю. Підняв комір свого чорного пальта, ховаючись від сирості, що вже лизала шию. Закурив, зійшовши з порога офісного центру. Мовчки дивився на перехожих і думав про одне: як там вона?

Напевно, на віддалі вона почула його слова. Бо коли дістав з кишені смартфон, що вібрував, на дисплеї побачив її ім’я.

— Стефаніє, як ти? Все гаразд? — вигукнув, забувши про привітання.

— Привіт, — відповіла, і голос її був спокійним, як завжди.

Ян видихнув.

— Усе гаразд, — продовжила вона. — Окрім того, що моя дочка зі мною майже не розмовляє.

— Пробач.

— Це не твоя провина. Я сама винна.

— Ні, моя. Це мені хотіли насолити, а не тобі.

— Немає значення. — Стефанія зітхнула. — У тебе все нормально?

— Так. Загалом так. Я боявся, що мої виступи почнуть скасовувати через скандал, але нічого не скасували. По мені не вдарило сильно. Коментарі в інтернеті я не враховую. Але ти… Як ти взагалі?

— Так само як раніше. У мене теж нічого не змінилося, і я навіть не знаю, що з цього приводу думати… Дивно все якось.

— А Володимир? Він не… Ну, нічого не зробив тобі поганого, коли дізнався?

Стефанія засміялася, і Янові той сміх здався не веселим чи полегшеним, а гірким.

— Мені було б легше, якби він хоч щось зробив. Але ні. Не хвилюйся. Ми просто вдаємо, що нічого не трапилося.

— І вдаватимете далі?

У його голосі звучали недовіра, подив, надія. Вони зі Стефанією як ніколи були близькими до того, щоб відкритися світові. Проте вона не планувала цього робити. Навіть зараз.

— Я зараз зайнята організацією переїзду до Лондона. Мені не до кардинальних рішень, ти ж розумієш?

— А потім?

— А потім все забудеться… Вибач, мені час, маю важливу зустріч.

Вони розпрощалися, але Ян ще довго дивився на погаслий екран смартфона і думав над тим, що вона мала на увазі. Все забудеться. Забудеться скандал чи забудеться він, Ян? А може, забудеться попереднє життя з купою неправильних рішень і висновків?..

Якою б не була відповідь, він мусив думати не про це далеке «потім», а про актуальне «зараз». Тому вже за пів години стояв перед дверима своєї колишньої «каптьорки», їхнього з хлопцями сараю. Зсередини доносилася музика і незнайомий голос нового вокаліста.

Двері піддалися легко, здалося, вони висіли на петлях ще слабкіше, ніж колись. Ян ще міг тримати себе в руках, доки не переступив порогу, але щойно опинився в місці, де жила пам’ять, гальма злетіли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍