Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

душу в нього перед очима. Сергій підхопив його під руку, натиснув ґудзик виклику ліфта. Двері розчинилися і вони поїхали донизу.

— Це так страшно… — сказав він у ліфті.

— А мені було страшно, коли вони убивали наших, — сказав Сергій. — А тепер… а тепер не так страшно. Багато хто залишиться живим. І я плюю, чуєш, Заумний? Я плюю на цих гандонів, яких я щойно поклав. Якби була можливість, я б їх і далі убивав, оживляв і знову убивав! Я не даремно прожив життя і не даремно був на Майдані!

— Страшно, — повторив Заумний.

Як тільки вони вийшли з ліфта, до холу вбігли хлопці з комендатури Майдану. Охоронці, що, було, смикнулися до них, відлетіли зі своїх постів. Їхню пиху мов вітром здуло. Сергій підійшов до них і простягнув руку, мовляв, повертаємо, хлопчики, мзду… Він якось не подумав у ту мить, що не заховав трофейний ПМ, що за поясом у нього ще два пістолети, закривавлений багнет і власне рука, яку він простягнув, у крові.

Майданівці з комендатури кинулися в ліфт. Журналісти, від гріха подалі, відвернулися і розвернули свої камери в бік. Проте Заумний все ж здогадався і закрив про всяк випадок Діда собою.

— Багато тут ще таких есбеушників? — поцікавився він у охоронців, котрі поспішили повернути йому гроші.

— Нічого не знаємо. Ходять тут різні люди. А ми що — ми на службі…

Вони з Заумним вийшли з готелю. Майдан боровся.

Тіла снайперів зникли безслідно. Майданівці взяли готель під контроль.

Своя правда

Ніч минула, немов у маренні. Взвод Діда, який так і не отримав власної назви, цілу ніч патрулював довкола Майдану, розганяв тітушок, гаішників, шукав снайперів на дахах будинків… Але коли поверталися до бутіка, мало хто міг спати — п’ятнадцять хвилин тривожної дрімоти і — на Майдан, в гущу бою.

І цілісіньку ніч не змовкали над Майданом гул вогню, ревіння «швидких», вибухи гранат, тріскотня салютів, бахкання «бімб» і людське ревище. Було страшно не те що дивитися на це, було страшно і солодко з цим жити, цим дихати, за це боротись і з цим помирати. Боротьба заворожувала, поглинала, затягувала. Боротьба ставала основою всього і сенсом як життя, так і смерті. Помирати ніхто не хотів, але смерть ставала невід’ємною частиною боротьби, її символом. Вона мала бути покладена на щит, піднята і показана усім прийдешнім поколінням: ось вона! І вона не даремна. Вона докір тим, хто колись посміє зрадити, забути ті дні. Вона попередження тим, хто спробує посміятись над її сутністю… Якої повинні боятися ті, хто знову прийде до влади.

І були перші перемоги — боєць із 8 сотні спалив мусорський водомет, зумівши кинути у середину кабіни горючу суміш. Майдан заревів від радості, коли побачив, як з кабіни виплигують менти. Майже згорів БТР, котрий ті погнали на барикаду. Це додавало сил і бажання боротися. Бажання жити і перемагати.

Цілу ніч ходили чутки про переговори з Яником, але це не заважало мусорам наступати й наступати. Як тільки захлиналася одна атака, починалась наступна. Та коли інсургенти відступали на кілька метрів, даючи надію мусорам, що вони ось-ось увірвуться на Майдан, перед ними виростала нова стіна барикад і вогню.

Однак до ранку лави захисників стали рідшати — було багато втрат і багато хто залишив поле битви. Стримувати беркутню ставало все важче й важче. Повстанці відступали, будували нові лінії оборони, палили шини. Мусора заливали шини водою, закидували повстанців гранатами, розстрілювали їх, але ті знову відступали помалу, потрошки, не вклоняючись кулям і гранатам. Вони відступали, як гвардія Наполеона під Ватерлоо. Так і хотілося кинути у натовп, прикритих щитами мусорів, слова французького генерала: “Merde! La garde meurt et ne se rend pas!”[124].

Ранок 19 лютого був похмурим. На сцені співали повстанську пісню «Лента за лентою», потім молилися. За ніч територія Майдану, розширилась за рахунок захопленого Поштамту і кількох міністерств. На Хрещатику встановили намети. З боку Бессарабки нескінченим потоком під’їжджали машини з продовольством і «боєприпасами». Підтягувалися кияни, мешканці найближчих до столиці міст і містечок.

На допомогу Майдану, ще вдосвіта, прорвалися два автобуси зі Львова. Завдяки такому підкріпленню майданівці на світанку трохи відтіснили мусорів. Після кількох нічних спроб штурму менти геть видохлись і відступили.

Відступивши, зупинилися. Схоже, у них теж були чималі втрати. І люди потребували відпочинку. Нових сил у них не було. Не було морального стимулу. Відпочивали просто на бруківці, часто — на трофейних майданівських матрацах. Схоже, їхні керівники не думали про логістику — ні нормального харчування, ні можливостей для відпочинку. Їм взагалі було насрати на тих, хто їх захищав. Для них це були бездушні іграшкові солдатики, якими можна маніпулювати, як захочеш. Адже вони давали присягу. А під присягу можна багато списати…

Більш-менш стимульованими були лише беркутівці, особливо з Криму і Сходу України. Крім фінансової підтримки від Партії Регіонів вони мали ще й своє уявлення про владу та справедливість, а ще були чомусь переконані, що проти них на Майдані тільки бандерівці та галичани, «рагулі зі Львова». Ну, як переконані… Правду вони знали, але їх вона не влаштовувала. У них була своя правда, вона була озвучена на YouTube якимось Marat Aupov: «Пора уже Украину освободить от этих блядей хохлов-фашистов. Я бы с удовольствием поубивал бы этих полуживотных тварей хохлов. Такая бляцкая нация не имеет право на существование в 21 веке. их надо всех убить. чтоб ни обной хохляцкой падали не осталось на планете»[125].

* * *

Після короткого сніданку — чай і бутерброди — Дід зібрав своє військо на нараду.

— Як вам ця нічка? — поцікавився у хлопців.

— Весе-е-е-ела, — протягнув кволо Заумний.

— Мишко казав, що нам потрібно протриматись до завтра, — промовив спроквола Бача. — І тоді «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»… Хотя я щитаю, шо вони вже здохли. Іменно тогда, кода пішли протів нас. В перву очєрєдь вони здохли морально. А шо вже казать про остальне. Попробуй наступать, када в тебе летять каменюки і коктейлі. А батюшки зі сцени проклинають цілу ніч. І читають сто восьмой псалом. Я коли його чую, срать з перепугу хочеться.

— Це правда, — погодився з його абсолютно філософською сентенцією заспаний і втомлений Морпєх. — Вони вмерли, бо пішли проти власного народу. І вони завжди починали першими.