Читати книгу - "Акабадора, Natasha"

Глава 6

Усі наступні дні Вікторія просто виконувала свою роботу.
Щоранку вона приходила, наче на каторгу, проводила обряди майже на автоматі — аж доки одного дня щось не змінилося.

Того дня вона зайшла до приміщення із зав’язаними очима, як веліла традиція. Прочитавши молитву, вона вже тягнулася до вікна, щоб відчинити його, як раптом почула дивний звук. Писк на мить вона завмерла. Прислухалась.
Так, без сумнівів — це був писк пташеняти, що щойно вилупилося на світ!

Серце стиснулося. Усередині щось болісно кольнуло, наче чиєсь невидиме застереження.

І тут її охопило видіння: знову та сама статуя з терезами. Але тепер на терезах лежало серце — червоне, пульсуюче.
«Погубиш його?.. Погубиш?..» — голос лунав у її голові, наче луна.

Коли видіння розвіялося, Карліта вже заходила до кімнати. Не вагаючись, вона розчинила вікно, впускаючи круків .
Усе скінчилося так само раптово, як і почалося.

Карліта взяла Вікторію під руку й вивела на вулицю.
— Що ти так розгубилася? — суворо запитала вона. — Хто б там не був, ти зобов’язана завершити ритуал!

— Пробач… мені важко… — прошепотіла Вікторія, ледь стримуючи сльози. — Карліто, залиш мене. Мені треба побути на самоті.

Жінка насупилася, але відпустила її руку. Вікторія повільно побрела геть, куди очі дивилися.

Акабадор одні поважали, як хранителів давніх обрядів, інші ж зневажали та називали відьмами.
Вікторія, заглиблюючись у лісову гущавину, поступово заспокоювалася. Але раптом з-за дерев вискочила компанія хлопців. З криками вони кинулися за нею, кидаючи каміння й палиці.

Ледве відбившись, вона кинулася назад до будинку. Переслідувачі наздогнали її біля самого порогу й знову почали закидати всім, що потрапляло під руку. На допомогу вибігли Карліта та Андре, яким удалося відігнати нападників.

Цілий тиждень Вікторія провела вдома, заліковуючи рани. На щастя, нічого серйозного, та слабкість усе ще тримала її. Карліта майже не відходила від неї.

Однієї ночі у двері постукали. Карліта відчинила — і ледь не зомліла: на порозі стояв один із тих хлопців, наляканий до смерті.

— Будь ласка… допоможіть мені! — вигукнув він, задихаючись.

— Чого ти сюди прийшов?! — Карліта пильно подивилася на нього. — Знову друзів привів?

— Ні, ні! Пробачте за той випадок! — він благав. — Я піддався натовпу… моя мати… їй дуже зле! Тільки ви можете допомогти!

— Треба ж, — усміхнулася Карліта. — Спершу в нас камінням кидає, а потім по допомогу приходить.

Вона вже збиралася прогнати його разом з Андре, коли втрутилася Вікторія.

— Не треба. Нехай залишиться. Я допоможу йому.
І, подивившись хлопцеві у вічі, додала:
— Чекай на мене завтра. Я прийду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍