Читати книгу - "Акабадора, Natasha"

Глава 7

Була глибока ніч, коли Вікторія завершила ритуал. Разом із Карлітою вони поверталися додому. Хлопець, що був присутній на обряді, пообіцяв: на знак подяки він розбереться з ворогами акабадорів.

Раптом Карліті зателефонував Андре:

— У місцевому барі стрілянина. Один із поранених ще живий… Його друзі просять допомоги — полегшити біль.

Коли жінки прибули, бар був заповнений людьми — більшість стояли на вулиці. Не підозрюючи нічого, вони зайшли всередину… І побачили те, чого ще ніколи не бачили.

На підлозі лежало тіло. Поруч сидів невисокий чоловік — на вигляд років 41–42. Він із цікавістю розглядав рану і щось бурмотів собі під ніс:

— Постріл у голову… смерть настала приблизно…

— Вибачте, — перебила Карліта. — А ви хто?

Чоловік підвів очі. Чорне волосся, зачесане назад. Вуса і борідка, як у Дон Кіхота.

— мене звуть Арген! Я судмедексперт. Тут, як бачите, злочин. Працює поліція. Тому, пані, вам краще піти звідси.

— Ми прийшли провести ритуал. Після цього ви зможете продовжити свою справу.

— Ритуал? — хмикнув чоловік. — Ви що, сатаністки? Ну тоді вам точно не сюди. В ліс, до повного місяця, зі своїми обрядами.

— Дайте нам зробити, що треба. Це займе кілька хвилин, і ми підемо.

— Ага. А я, значить, тут просто так сиджу? Як бачите, я теж працюю. А всі ці ритуали — в болотах проводьте, або вдома в підвалі.

— Ви не розумієте! Він ще не мертвий! Його душа досі тут, і ми маємо йому допомогти! Інакше буде біда!

Чоловік подивився на неї, як на божевільну:

— Що?? Душа?? Я багато років працюю судмедекспертом. І за весь цей час ніяких душ не бачив. І вам, фанатикам, навіть пояснювати нічого не збираюся. Тож залиште це і йдіть собі.

Почалась суперечка. Карліта не відступала.

До них підійшов Андре:

— Молодий чоловіче, ви цікава особистість. І, як я бачу, розумна. Дозвольте жінкам зробити свою роботу — це займе лічені хвилини. Якщо ви наполягаєте на своєму — можу запропонувати інший варіант.

Він простягнув купюри.

Чоловік усміхнувся:

— Ну що ж, гаразд. Сподіваюсь, воно того варте. До речі, ваша донька дуже гарна.

— О, це ще цікавіше, — відповів Андре. — Повірте, ви не пожалкуєте.

Жінки розпочали ритуал.

Судмедексперт дивився. Птахи залетіли у бар, закружляли над ним, мов відчуваючи небезпеку. Потім підхопили білу ворону й зникли, зловісно каркаючи.

Він явно не очікував такого. М’яко кажучи — був шокований.

— Ніколи такого не бачила… Зазвичай вони не кружляють над людьми під час ритуалів. Поганий знак, — прошепотіла Карліта.

— Ха! XXI століття, а вони про “знаки” базікають. Тепер я можу забрати тіло? — спитав він по-дитячому, з ухмилкою.

— Так, тепер можете. І запам’ятайте, — сказав Андре, — ми з вами ще зустрінемось. І коли це станеться — зробіть собі послугу: повірте в ритуал. Вам буде краще.

Вони вийшли з бару, сіли в авто і поїхали. А Карліта все думала — чому ж птахи повели себе так дивно…

 

Вікторія займалася домашніми справами, як раптом їй зателефонував Арген і запропонував зустрітися ввечері.

Приїхавши на набережну, дівчина попрямувала до веранди затишного кафе, де він уже чекав на неї.

Він по-дружньому обійняв її і поцілував у щоку.

— Радий зустрічі! Дуже дякую, що змогли зустрітися зі мною!

— Я ненадовго. Мені за годину знову треба їхати, бо ще потрібно погодувати домашніх звірів.

— Звірів? — здивувався Арген.

— Так, у Андре та Карліти багато тварин, і будинок великий.

— А… ясно, — усміхнувся хлопець.

— Вікторіє, а розкажіть про свою роботу. Побачивши вчора ваш ритуал, я трохи здивувався, коли прилетіли птахи. Що це означає?

— Ці птахи забирають душі.

Коли людина вже померла, ми допомагаємо її душі вийти, і птахи доставляють її туди, куди потрібно.

— Ха! Нічого собі!

— Не дивуйтеся цьому. Якби не ми, то уявляєте, скільки душ було б ув’язнено тут!

— Гм… і страшно, і смішно, і сумно.

— Чому?

— Це довга розмова, і не для публіки, — відповів Арген, постійно поправляючи свої вуса.

— Ну чому? Нас — акабадор — тут усі знають, і таким розмовам мало хто дивується.

— Ну, ось люди, які мене знають — вони не знають, хто такі акабадори. І тому… ну, не думаю, що присутнім буде цікаво слухати нашу розмову.

— Але вони нас не слухають… — здивувалася дівчина.

— Вони знають мене, і якщо я почну говорити про якихось акабадорів… — ухмильнувся він.

— Що означає “якихось”? — не перестаючи дивуватися, сказала дівчина. А потім із певним роздратуванням додала:

— Скажіть, Арген, а ви з цього острова?

— Ні, і слава Богу. Я з Риму. Працюю судмедекспертом.

— Ну, ким ви працюєте — я зрозуміла.

А чому, не знаючи наш острів, ви так говорите про наші традиції?

На це хлопець, сьорбнувши кави і трохи замислившись, тихо відповів:

— Розумієте, щоб говорити про щось і щось стверджувати, потрібно розуміти те, про що ти говориш, — він знову усміхнувся. — Розумієш?

Як я бачу, ти дуже розумна дівчина, але не все розумієш.

— Ні…

— Дивись, щоб стверджувати, що ти акабадора, треба розуміти, хто вони такі! І знати їхню історію!

— О як!? Ну давайте, розкажіть мені, хто я така! — нервово відповіла Вікторія.

— По-перше, не нервуй.

По-друге, послухай, а потім роби висновки.

Акабадори — так, вони пішли з цього найпрекраснішого острова Сардинія! Але те, чим займались вони, і те, що робиш ти — й близько не стоїть!

По-перше, ти не акабадора!

Щоб бути акабадорою, треба народитися в родині акабадорів! — знову усміхнувся.

По-друге, там не було птахів — вони, грубо кажучи, позбавляли життя того, хто й так уже вмирав.

Те, що роблять твої дивні друзі — це цирк! Розумієш?

І до справжніх акабадорів це не має жодного стосунку!

— Так це вже магія, ті середньовічні садистські способи ніхто вже не практикує. Є замовляння, ритуали, і птахи… — намагалася заперечити дівчина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍