Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Чудовий ранок

   Поволі розплющивши очі, я потягнулася на м'якій перині. Називати ложе принцеси ліжком, язик у мене не повертався.
   Досі не можу повірити, що все це реально і я знаходжусь в будинку одного з найвпливовіших бізнесменів Києва. Невже це не сон і птаха удачі нарешті залетіла в моє пошарпане життя?
   Поглянувши на стелю, мої вуста розпливлися в блаженній посмішці. Цієї ночі кошмари минулого не ятрили душу, що було ще однією чудовою новиною.
   До кімнати постукали. Цікаво, хто навідався до мене о...?Потягнулася за телефоном та перевірила час. На дисплеї виднілася цифра вісім та два нулі. Отже, восьма ранку пані та панове.
   — Увійдіть. — Голосно викрикнула натягуючи ковдру до підборіддя.
   Тієї ж миті в кімнату увірвався нестримний вихор, що мав ім'я Мілана. Дівчина світилася від щастя, неначе новенький відполірований п'ятак.
   — Ритуню, ти не повіриш... — Вона проспівала ці слава, що мене дуже потішило. Після чого впала поряд зі мною на ліжку та потягнулася, ніби найледачіша у світі кішка.
   — Ну чому ж не повірю? — Я нахилилася до нової подруги та зазирнула в її смарагдові очі, в яких плескалася безмежна радість. — Ти в прекрасному настрої, до нестями щаслива і не спиш о восьмій ранку в суботу. А це, попрошу відзначити, після вечірки. — Повчально виставила вказівний пальчик перед носом Мілани. — Висновок: ви з Богданом добре провели час разом і він запросив тебе на побачення.
   — Майже вгадала. — Дівчина не втрималася та показала мені кінчик язика. — Сьогодні я, ти, Богдан та Ден йдемо грати в пейнтбол. Команда дівчат проти команди хлопців.
   Напевно Мілана думала, що для мене достатньо такого пояснення. Однак зі всього сказаного, я зрозуміла лише те, що доведеться проводити час з Денисом. А мені цього ой як не хотілося. Та й щось всередині підказувало, що хлопець теж не буде в захваті, коли дізнається.
   Наша вчорашня поїздка додому пройшла не погано. Звісно, якщо не враховувати спроби поцілунку, ініціатором якого став славнозвісний красунчик-мажор Ден Гончарук. Проте, мені все ж здається, що моя відповідь могла образити самовпевненого юнака, що не звик до відмов. Напевно потрібно було трохи м'якше це зробити, але я так не вмію. А як інакше? Зазвичай ніхто не лізе до мене з поцілунками, бо я не підпускаю протилежну стать так близько, як це трапилося минулої ночі.
   — Так, я щось не розумію... Ритуню, ти рада чи ні? — Озвалася Мілана, якій набридла пауза, що аж занадто затягнулася.
   — Тобі чесно сказати? — Винувато запитала я.
   — Тобі не подобається пейнтбол? — Спробувала вгадати дівчина.
   — Для початку, я не знаю навіть що це. — Піднявши руки догори, пожартувала. — Винна.
   — Та таке. — Мілана махнула рукою, натякаючи, що це зовсім не проблема та почала натхненно пояснювати правила цього загадкового пейнтболу.
   Дослухавши до кінця я так і завмерла з розкритим ротом. — Я щось не дуже впевнена, що впораюся. Можливо, тобі краще з кимось іншим піти? — Спробувала м'яко натякнути на своє не надто сильне бажання долучатися до такого роду розваг.
   Мілана поглянула на мене з-під опущених вій. — А ти залишишся наодинці? Ні, не бувати цьому. — Виголосила вона свій вердикт. — Оооо... Ледь не забула. Я ж прийшла покликати тебе на сніданок. Мама приготувала свої фірмові панкейки, а з полуничним джемом, це просто божественно... — Обличчя дівчини набуло мрійливого виразу.
   — То чому ми досі тут? — Весело запитала я, смикаючи її за руку. — Вперед до панкейків.
   — Вперед до панкейків. — Повторила Мілана й ми в один голос щиро розсміялися.

***Денис ***
   — Так. — Спросоння промовляю у слухавку, ледве розплющивши одне око. Інше ще перебуває на межі між реальністю та сном.
   — Брате, на сьогодні нічого не плануй. — Бадьоро відгукується Бодя мені в самісіньке вухо. — Ми їдемо грати в пейнтбол.
   — І це тому ти такий радісний? — Не стримуюся від саркастичного питання.
   — Майже. — Загадково відповідає друг.
   Я знаю, коли від мене намагаються щось приховують, тому завжди говорю прямо, не лишаючи місця таємницям. — Я занадто добре тебе знаю, тож скажи відразу на що мені очікувати. Ти ж знаєш, як мені не подобаються несподіванки.
   Чую як Бодя зітхає в слухавку. Якусь мить він мовчить, але, врешті-решт, відкриває всі карти. — Ми з твоєю сестрою вчора добре провели час і домовилися сьогодні зустрітися. Я запропонував пограти в пейнтбол. Вона погодилася...
   Моя щелепа відвисла до підлоги, а сон, ніби рукою зняло. Я навіть не зрозумів, коли встиг зіскочити з ліжка. — Це ти зараз мені повідомляєш, що пере... кхм... З малою? Тобто з Міланою? Ти чого нажерся, Бодю?!
   — Оу, заспокойся, Ден. Ні з ким я не... Одним словом нічого такого між нами не було. Лише один поцілунок і все. Та й твоїй малій вже двадцять один рік, якщо ти забув. — Богдан гаряче відстоював своє право на щастя.
   І він думав, що мені від цього має стати краще? Неначе так легко заспокоїтися за помахом руки. — Я просто не розумію... Ти стільки років знайомий з малою і ніколи не звертав на неї увагу. Що зараз змінилося? — Питання рвалися з мене нестримним потоком, але я вирішив поки що зупинитися на цьому.
   В телефоні почулося напружене дихання друга. — Ну що я можу сказати? — Зрештою, відгукнувся хлопець. — Вона цікава людина й у нас багато спільного.
   Я подумки порахував до десяти, щоб не вибухнути ще більше. — Бодь, це все ж моя сестра, тому попрошу тебе поводитися з нею дуже делікатно...
   — Тобто не так, як ти поводишся з дівчатами? — Пожартував той, навмисно виділяючи слово "ти".
   — Коротко кажучи, ми один одного зрозуміли. — Я вирішив закінчити цю розмову та покластися на здоровий глузд друга.
   — Ден, ти мене добре знаєш і мені трохи образливо, що у твоїй голові могла з'явитися така погана думка. — Попри сказане, тон Богдана був веселим.
   — Гаразд, забули. — Примирливо підсумував я. Ще декілька хвилин ми поспілкувалися та попрощалися на дружній ноті.
   Виходячи з нашої розмови — сьогодні на мене чекав цікавий день.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍