Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Остання крапля

Увечері Ігор каже, що йому треба навідати бабусю, відвезти їй ліки. Я пропоную поїхати з ним. Тим більше, що з нею ми ще не знайомі. Про його бабусю я лише іноді чула. Як сказала мені одного разу мати Ігоря, у неї вже почався розлад особистості (думаю, це таке пом’якшене формулювання для старечого маразму), тому її краще не турбувати. 

− Бабуля зараз зовсім розклеїлася, − говорить Ігор, одягаючи пальто. – Вона не хоче, щоби хтось сторонній бачив її такою.

− Я таки стороння? – простягаю йому шарф. На відміну від мене, Ігор узимку завжди носить шарфи. 

− Рибко, з нею зараз справді нелегко, − він цілує мене, заспокійливо проводить долонями по спині. – Я всього на годинку-півтори, не більше. Зроблю їй укол, запишу, що завезти завтра з харчів, дам їй трохи виговоритися – і одразу ж повернуся. 

− Їй потрібні уколи? 

− Так, їх робить медсестра, а сьогодні вона захворіла. Мама ж не може – у неї для цього занадто слабкі нерви. 

− А ти більш холоднокровний? 

− Так, − він посміхається хижою посмішкою. – Холоднокровний і безжальний. 

− Боюся, − цілую його, − аж трясуся. 

І хоч у мене перед очима вже всоте за останні дві доби виникає картинка його розправи над дружиною й дочкою, зараз для мене це просто картинка. Лише кадри з якогось трилера, що випадково застрягли у мене в голові. А Ігор, мій Ігор, він ніколи б такого не зробив. Найбільший біль, якого він може завдати людині – це укол. І то для її ж добра. Який же він турботливий! Чи багато знайдеться онуків, які будуть їхати взимку за місто, щоб зробити бабуні укол? Тим паче, що в нього досить грошей, аби викликати якусь іншу медсестру замість тієї, що захворіла. 

Мій красивий, сильний, стильний, такий досконалий Ігор! Завжди бездоганно виголений, коротко підстрижений, з приємним ароматом незмінних парфумів, у яких відчуваються нотки кори дуба й кореня імбиру. 

− Я люблю тебе, − кажу йому в цьому неочікуваному напливі захоплення і ніжності. 

Він змінюється обличчям:

− Ти ніколи мені цього не говорила. 

− Не може бути, бо я так люблю тебе, − притуляюся до нього, вхопившись руками за лацкани пальта. Сама не розумію, що зі мною. Ще трохи і розплачуся. 

− Коли я казав, що люблю тебе, ти говорила що завгодно інше, але не те саме, − каже Ігор. Його голос приглушеним гулом віддається в грудній клітці. – Ти могла сказати, що тобі дуже пощастило зі мною, що завжди мріяла про такого чоловіка, що я – твоя найголовніша в житті мрія, яка здійснилася. 

Так, це мої слова. Невже я справді завжди замінювала ними набагато простішу й коротшу фразу: «Я люблю тебе»? Можливо, бо ця фраза залишила погані асоціації. З того часу, як батько, котрий так часто мені її повторював, одного разу просто забрав усю свою любов і поніс її до іншої родини.

− Хіба ти не відчував цього без моїх слів? – питаю, випускаючи його з обіймів.

− Здавалося, що відчував. До вчора… − він пригладжує моє волосся, що трохи наелектризувалося від його одягу. – На весіллі ти поводилася досить дивно.

− ПМС, − невинно всміхаюся я.

− Вам, жінкам, завжди є, на що послатися. То ПМС, то «ці дні», то клімакс…

− Ну, до останнього мені ще далеко, − запевняю я.

− Та хто тебе зна, може, ти приховуєш свій вік, − з удаваною підозрою примружується Ігор. 

− Тобі паспорт показати? Зараз, тільки й ти мені свій покажи, − в мені ще жевріє слабка надія, що там, у його паспорті, сторінка для відміток про шлюб буде бездоганно чистою. 

− Вірю тобі на слово, − він застібає пальто, поправляє шарф. – Мені справді вже час їхати. Але не думай без мене заснути, я швидко, − ще один поцілунок. Цього разу палкий і тривалий. Ми так давно не цілувалися. 

Щойно він виходить за двері, я кидаюся на пошуки мобільного й викликаю таксі до Супрунівки. Не знаю ще, як знайду там дім Ігоревої бабці, але, можливо, машину він залишить біля двору. Якщо так – це буде мені орієнтиром. 

− Чому ти сказала йому це? – питає Ем Ді. 

− Сказала що? – перебираю купюри в гаманці, гадаючи, вистачить мені їх чи ні.

− Що любиш його, − здається, Мертва дівчинка роздратована.

− Бо люблю, − закриваю гаманець, кидаю в сумку й дивлюся їй в очі. 

Ох, уже ці очі привидів! Від них так і паморочиться в голові.

− Хіба ти не Айгора любиш? – питає Ем Ді.

− І його теж, − розумію, що мої слова схожі на взаємовиключні параграфи, але це правда. – Айгора я по-іншому люблю. Розумієш, він…

− Мертвий, − доказує замість мене дівчинка. 

− А Ігор…

− Живий.

− Вони різні, − підсумовую. – І любов у мене до них різна. А зараз я хочу простежити за своєю живою любов’ю, щоб або трохи виправдати, або остаточно добити в собі це почуття.

Сідаючи в авто, пояснюю таксистові план дій і одразу ж даю йому чотириста гривень. Він швидко ховає їх у бардачку й посміхається в дзеркало заднього огляду. Це не усмішка – хижий вишкір. Можу закластися, наприкінці нашого шляху він попросить ще грошенят. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍