Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Давно від’їхав? – питає в мене.

− Хвилин за десять до вашого приїзду.

− На хвіст упасти не встигнемо, та нічого, знайдемо й так. Багато «Доджиків» по Супрунівці не роз’їжджає. А ви впевнені, що він поїхав саме туди, куди сказав? 

− Ні, − зізнаюся я. 

− Нічого, зараз перевіримо, − здається, у водія прокидається не лише хижість, а й азарт. Зрештою не щодня в його роботі буває щось цікавеньке, про що можна буде потім разів по десять розказувати друзям за пляшечкою пива. 

Коли я сідала в машину, у повітрі не було жодної сніжинки. Тепер вони починають потроху падати. Спочатку їх небагато, вони неквапом опускаються на землю, ловлячи собою відблиски вуличних ліхтарів і вивісок, перетворються на крихітні іскорки. Щойно ж ми виїжджаємо з міста, снігопад розпочинається на повну силу. «Двірники» на вітровому склі ледве встигають розмітати білі замети. 

− Погода вирішила грати за нього, − говорить водій. Та ентузіазм у його голосі ще чутно. 

− Нічого, − кажу я. – Сніг не мокрий, номерні знаки не заліпить. Мабуть.

 На виїзді з міста водій раптом різко гальмує. 

− Дивіться, − вказує підборіддям уперед.

Я дивлюся у вітрове скло, а там, за мерехтінням двірників і снігу, вимальовується знайомий силует «Доджа». Я ще не можу чітко роздивитися емблему, тим паче – номерний знак, але все у мені підскакує від збудження. 

«Це ж справді він?» − подумки питаю в Ем Ді. 

− Справді, − говорить вона, протиснувши голову між мною та водієм. 

− Не скидайте швидкості, − кажу вголос. 

Мабуть, він дійсно заїжджав до аптеки по ліки й, вочевидь, тепер їде до бабулі, як і сказав. Та це не означає, що я згорну свою шпигунську операцію. Тим більше тепер, коли в мені вирує адреналін. Я почуваюся хижачкою, яка переслідує здобич. Це набагато краще, ніж почуватися самою здобиччю. 

Таксист тримається на пристойній, як мені здається, відстані. 

− Ризиково підбиратися так близько, − він заперечує мої здогадки. – Та через снігопад ми не такі вже й помітні для нього. Його ж має більше цікавити дорога попереду. 

Ми проїжджаємо у Супрунівці якусь довгу вулицю та двічі повертаємо. «Додж» зупиняється, Ігор виходить з салону й прямує у двір за невисоким засніженим парканом. Ми повільно проїжджаємо повз цього двору, метрів за двадцять від нього я прошу таксиста зупинитися. 

−  То що, ви зайдете туди? – питає він.

− Так, − намагаюся говорити якомога рішучіше, але звучить не дуже переконливо. − Не знаю, скільки це може забрати часу… Потім викличу інше таксі.

− Ні-ні-ні! – таксист махає руками й устигає відчинити бардачок, де валяються скручені двохсотки. – Я почекаю.

− У мене лише сотня лишилася, − сухо кидаю у відповідь.

− Ні, − знову нікає він. – Це ж я, навпаки, нагадую, скільки ви мені відвалили. А ще мені ж тепер капець, як цікаво, чим усе закінчиться, − у тьмяному світлі невеличкої лампочки, що ввімкнулася, коли я прочинила двері, його очі горять з непідробним інтересом. – Ідіть, я чекатиму, скільки потрібно. І якщо бабусі цього благовірного років двадцять, чесслово, допоможу його прибити й закопати. Безкоштовно, − він широко посміхається двома рядами кривих жовтуватих зубів.

− Спасибі, − вибираюся з машини, йду до двору й наразі думаю лише про те, як же мені пощастило з таксистом. Утім, може, я, як завжди, поспішаю з висновками. Бо колись думала, що з Ігорем мені теж пощастило. 

− А ще ти зовсім недавно говорила, що любиш його, − з докором нагадує Ем Ді. 

«Та годі вже про це! Нам треба бути тихими й непомітними».  

Пса у дворі не видно й не чути. Пощастило. Але сніг зрадницьки рипить, хоч я й намагаюся ступати якомога тихіше. Дім, до якого я йду, нічим особливо не відрізняється від звичних для нашої місцевості добротних сільських хат. Викладений з білої цегли, між вікнами проглядається орнамент із червоної. Вікна металопластикові, досить великі й достатньо високо над землею, але з моїм зростом зазирнути можна. В чотирьох із них світиться.

− Краще я, − говорить Ем Ді. 

− Що ти?

− Я подивлюсь у вікно. А ти не показуйся, − вона відривається від землі і, наче гелієва кулька, яку щойно випустив малюк, повільно здіймається до підвіконня. 

− Тут нікого, − коментує й перебирається до іншого. – О, ось вони! – вигукує. – Це справді його бабуся. 

Я не витримую й підходжу, щоб побачити на власні очі. За легким капроновим тюлем із масивними квітками бачу Ігоря, що сидить на дивані біля літньої жінки, яку тепер мені важко називати бабулею. Висока, з чудовою осанкою, вона проходить по кімнаті, зупиняється біля столу, на якому лежать коробочки з ліками й шприци. Відкриває одну з них, дістає ампулку, відпилює верх, розпаковує шприц, набирає рідину, спускає повітря. Хоч тюль і заважає як слід роздивитися її обличчя, але сиве, підстрижене на асиметричну зачіску волосся видно добре. У вухах жінки важкі золоті сережки з червоними камінчиками. Подібні є ледь не в усіх бабусь на пострадянському просторі. Зовсім не схожа на немічну маразматичну стару, якою її описували Ігор та його мати.