Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

***Денис***
   Чорне полотно траси пролітало перед очима зі швидкістю комети, що наближалася до землі, залишаючи по собі вогняний слід. Не знаю як за мною ще не було хвоста з кількох екіпажів наших бравих поліцейських. Але навіть якби й був — мене б це не зупинило. Сам чорт не зупинить мене на шляху до володарки мого серця. Що вже говорити про правоохоронців...
   Клятий телефон знову нагадав про себе нав'язливою мелодією. Комусь там добряче хотілося почути мій голос, але боюся, що в моєму нинішньому стані — нагну триповерхових матів і на цьому наша розмова закінчиться.
   До біса! Гаркнув спересердя, врешті-решт, зламавшись. Рука потягнулася до кишені, звідки знову запищав телефон. Кому ж там так не йметься?
   Не дивлячись на екран, я квапливо натиснув на зелений кружок і підніс айфон до вуха. — Слухаю! — Загарчав  розлюченим псом, у котрого забрали його цукрову кісточку.
   — Братику, ти чого лютуєш? — На тому кінці мені відповів Бодя.
   — Давай по ділу. Мені зараз не до розмов. — Я ледве контролював злість, що наповнила мене по самі вінця.
   — Ти вже в Києві? — Запитав друг.
   — Так, скоро буду біля будинку Антона.
   Хлопець коротко вилаявся найбруднішими словами. А вже через секунду перепросив за свою нестриманість та пояснив чому взагалі подзвонив.
   — Я говорив із Сашком Гавриловим, вони з Антоном друзі чи щось типу того. Так ось Саня сказав, що його товариш планував відпочити на дачі. 
   — Гадаєш, Рита там? — Прямо запитав я, зупиняючись на обочині дороги.
   — Можливо...
   — Щось іще? — Я підсвідомо відчув, що друг ще не все сказав.
   — Ден, поки не пізно, пропоную викликати поліцію. Якщо Антон дійсно причетний до звільнення Ритиного вітчима, то краще залишити це професіоналам. Убивши одного разу... Сам знаєш. — Бодя закінчив свою промову не надто позитивною нотою.
   — Угу... Я прямо бачу як поліція Києва кидає всі свої справи і їде на дачу до чинного Генпрокурора України. Бодь, в тебе там немає температури? Голівонька не бо-бо? — В'їдливо поцікавився я. — Кинь мені краще геолокацію, а про решту я сам подбаю.
   — Так не піде. — Відказав ліпший друг. — Я поїду з тобою.
   Цієї миті я пожалкував, що він не бачить мого саркастично-невдоволеного виразу обличчя, що вчепився у шкіру не гірше приклеєної маски.
   — Ну звісно, в мене є купа часу. Тож чому б не витратити його на покатушки?... — Чорний гумор як стиль життя. — Бодь, ти потрібен моїй сестрі. Я знаю як вона хвилюється за Риту, тому залишайся з нею. — Подумавши, трохи м'якше додав я.
   — Їх двоє, а ти один. Колишній зек і твій лютіший ворог. Ден, все може скінчитися дуже погано. Моя допомога зайвою не буде. — Резонно зауважив Богдан.
   — Я вже товк пику Антону, й досить вдало. А з пристаркуватим алконавтом впораюсь і поготів. Все, Бодь, на зв'язку. Чекаю геолокацію. — Я відбив дзвінок.
   Можливо, потрібно було дослухатися до друга або бодай план дій продумати... Але в моєму мозку вперто засіла думка, що я маю поспішити, інакше бути біді.

***Рита***
   Якби я могла вбити поглядом, то зробила б це без вагань. На жаль, таких здібностей в мене не було, тому я мусила терпіти як темні очі блукають моїм тілом, залишаючи по собі липкий посмак огиди.
   Дядько Степан посміхнувся, показуючи мені свої криві, пожовтілі зуби й посунув до мене. Він присів навпочіпки перед стільцем, який слугував стримувальним бар'єром, котрий не дозволяв мені залишити страшне місце та кошмар мого дитинства.
   Зморшкувата рука з темним волоссям, важко лягла на моє коліно. Я безконтрольно затремтіла, немов осінній листочок на сухій гілці. Чоловік помітив це й розтягнув вуста  в переможній посмішці. Він відверто радів тому, як на мене, діяла його присутність.
   — Ти так подорослішала. Стала справжньою красунею... — Слова вібрували неприхованим бажанням, а пальці підіймалися від коліна до стегна.
   Я сіпнулася в спробі скинути з себе спітнілу долоню, але чоловік тільки міцніше вчепився в моє стегно. — Дурненька, ти досі не зрозуміла, що не маєш шансів на звільнення. Зараз моя влада над тобою не має меж, тож не роби дурниць і, можливо, тобі навіть сподобається. Принаймні, спочатку...
   — Забери від мене свої брудні лапи! Ти хоча б розумієш, що буде з тобою, коли нас знайдуть? — Може, я й не вірила в те, що говорила, але йому цього знати не обов'язково.
   Чоловік закинув голову назад  і засміявся настільки невимушено, немов почув дотепний жарт, котрий не мав нічого спільного з реальністю. 
   — Доню, ти  напевно не помітила, але твоє життя в моїх руках. За моєю спиною такі люди, що тобі й не снилося. — Його очі звузилися до тонких рисок та хижо зблиснули.
   Однією рукою він схопив мене за шию, а іншою торкнувся щоки. Пика мерзотника наблизилася до мого обличчя занадто близько, тож тепер я бачила кожну зморшку та пору на його сухій шкірі.
   Дядько Степан шумно втягнув повітря носом, неначе хотів запам'ятати мій запах. Слизьке відчуття відрази ковзнуло вздовж спини, залишаючи там свій неприємний слід.
   Аж раптом у свідомість увірвалася шалена думка.
   — Відчуваєш себе переможцем? Але ж ти нічого не зробив. Взагалі нічого. — Зло випалила я.
   — Що ти верзеш? Невже так розхвилювалася, що мозок пошкодився? — Здивовано вигукнув полонитель, стискаючи пальці на моєму горлі.
   Я спробувала посміхнутися, адже риба, сама того не знаючи, клюнула на гачок. Тільки б вийшло зіграти все по нотах мого замислу.
   — Як це що? — Округливши очі, запитала я. — Генпрокурор звільнив тебе з в'язниці, його син обманом привіз мене сюди й зв'язав. А ти... Що ти зробив? Ні-чо-го! — Протягнула слово по складах.
   — На мені найважливіша частина. — Похмуро відказав дядько Степан.
   — Ну-ну... Яка ж це? Хоча стій, не відповідай. — Я мотнула головою. — Це ж для цього мене й примотали скотчем до стільця — для слабкого стариганя, що аж ніяк не впорається з молодою дівчиною. Сили вже не ті, вірно? — Зіщуливши очі, поцікавилася я, схиливши голову набік.
   — Ти думаєш, я геть дурний? — Крапельки слини вилетіли з його брудного рота та осіли на моїй шкірі. — Хочеш, щоб я тебе звільнив, наївно вірячи, що зможеш зі мною впоратися. Але це не так. Жодного шансу.
   — І ти гадаєш, що я повірю в це, коли ти сам не віриш?
   — Досить молоти дурниці! — Чоловік не стримався і стиснув мою щелепу пальцями, змушуючи дивитися йому в очі. — Я можу зробити з тобою все чого моя душа забажає...
   — Звісно можеш, я ж прикута до стільця: не поворухнуся, відсіч не дам... — Сарказм заполонив кожне моє слово отрутою, котра просочується в кров своєї жертви миттєво й блискавично.
   Мій кошмар замислився. Чоловік, без сумніву, обмірковував почуте.
   Я ж сподівалася, що його его затьмарить голос здорового глузду. Хоча ще достеменно не відомо чи вистачить в мене сил боротися. Можливо, це все даремно... І я марно виводжу чоловіка із себе.
   А є інші варіанти? Ніхто не знає де я, тож мене не врятують. Тут лише ми вдвох, можливо, ще Антон десь тиняється. Одним словом, вся надія виключно на мою удачу, якщо вона взагалі в мене є, враховуючи поточні обставини.
   Дядько Степан заворушився. Він просунув руку до кишені штанів та дістав якийсь предмет. Придивившись, я зрозуміла що це був невеличкий складний ніж.
   Отже, або чоловік переріже скотч, або відріже мого язика, щоб не патякала. Перший варіант мені, звісно, подобався більше, але якби покидьок обрав другий, я б однаково нічого не змогла зробити. Важко боротися, коли не можеш поворухнути ні рукою, ні ногою.
   — Доню, тобі пощастило. Сьогодні я проявлю доброту. Будемо вважати, що це було твоє останнє бажання. — Огидна посмішка не покидала бридке обличчя, поки чоловік вовтузився зі скотчем. Він і справді подарував мені шанс на порятунок. Головне скористатися ним з розумом, адже запасного життя в мене немає.