Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 30. Валєра. Гра вдвох.

Ще трохи й піде пляшка гелю, а здавалося, що я досі був брудним та просякнутим смородом тієї мегери безрогої. Дивом баклана не вбив дорогою, але той, на щастя, хоч мовчав, не підкидаючи дров у моє багаття, яке досі ладне спалити усіх. А так гарно почався ранок… Занадто сильно потішився успіхом баклана. Впевнений, що він й не був би проти, аби та тварюка таки затоптала мене своїми копитами. Інакше досі не розумів його ступору. Тепер в мене все болить.

Вийшовши з душу, поглянув на червоні плями на тілі, але особливо на плечі де та зараза мене копнула. Та доки я розглядав свої бойові здобутки, почувся стук у двері. Важко вдихнувши глибоко повітря й огорнувши стегна рушником, пішов до дверей.

– Я тут ось… – почав баклан, протягуючи мені якусь жижу в банці.

Та не вдаючись у деталі, я зачинив двері. Стук повторився, але я не зважав. Витершись, натягнув поспіхом шорти й впав на ліжко. Після божевільного дня це вкрай незабутні відчуття… Кожен м’яз виє від зустрічі у полі, на нозі вже встигла з’явитись якась ґуля, мабуть, від тих клишоногих, які по мені топталися. Заплющив би очі, але та худоба досі перед очима. Ще ніхто так наді мною не кепкував. А те, що це саме кепкування – чомусь сумніватися не хотів. Стук у двері знову змусив мене напружитись та зціпити зуби, аби вже не виказати Тіму все, що я про нього думав після сьогоднішнього. 

Підхопившись з ліжка, в кілька кроків подолав відстань і смикнув за дверну ручку.

– Тут ось… – несміливо та розгублено промовила Уляна, протягуючи мені ту банку, а заразом розглядаючи мій синець і всі майбутні. – Стояло під дверима.

– Залиш собі.

Й так само зачинив двері. А що? Хто їх зрозуміє? Вистачило… 

Тук-тук.

Та вже якось невпевнено. Повернувшись, відчинив їх і так само зустрівся зі ще більш розгубленим поглядом дівчини.

– Тут написано, що тобі треба намастити цим садна.

– Одне пережив і ці зможу. Не переймайся.

Знову хотів зачинити двері, та Уляна, як ще та змія, прослизнула в кімнату. Тепер вже здивовано дивився на неї я. По-хазяйськи пройшла вглиб кімнати до столу та відкрила банку. Хотів було вже якось делікатніше її спровадити, та вона вже повернулась до мене з цією малоприємною субстанцією. Від якої ще й штиняло мало чим приємним, що аж носа скрутило. Та коли Уляна набрала пальцями цієї гидоти й потягнулась до садна, я відступив.

– Навіть не думай.

– Що ти, як дитина… – і зухвало дотягнулася до мого плеча, мазнувши по ньому пальцями. – Садна дійсно б чимось намастити, Валеро… 

– Ти завжди така…вперта?

– Іноді доводиться. А ти? – підвела на мене погляд, втираючи жижу.

– Доводиться…

Навіть в обох вийшла якась подоба посмішки, коли застигли обидвоє посеред кімнати.

– Хто тебе так? – запитала вона, відвівши від мене погляд. Бачив, як пильно вглядалась в синець на щоці. Але мусив відзначити, її дотики були неабияк приємними. Як і подих так близько, коли лоскотав мою шкіру.

– Неважливо, – відрізав коротко, але погляду не відвів. Зблизька вона ще гарніша. І, здається, вже не така зашугана щодо мене. Дещо навіть насторожився. – Де роздавали, то там вже нема. 

Уляна ледь всміхнулась перейшовши до іншого садна, яке боліло більше за попереднє. Але не скривився, не при дівчині, хай навіть це Уля.

– Вибач за синець…

Голос прозвучав ледь чутно, ніби вона справді жаліла про щось. Очей не підводила, але дотик став якимсь ніжнішим чи що.

– Заслужив.

Я весь день шукав можливості перепросити, але все нагоди не було, а потім баклан зі своєю фортуною. Але якщо вже так до цього дійшло, то чому ні?

– Що є те є, – з посмішкою додала вона, мазнувши по щоці цією гидотою. – Просто іноді варто спершу питати дозволу…

Наші очі на мить зустрілися і вона запнулась. Мабуть, усвідомила, що ми занадто близько один до одного й зміст розмови починав набувати зовсім іншого сенсу.

– Воно щось би змінило? – спокійно запитав я, хоча всередині прокидалися якісь незрозумілі жевжики. 

– Можливо… – вже тихіше та чомусь розчервонівшись промовила вона. 

Втирати жижу перестала, але руки не забрала від мене. 

– І якщо запитати зараз, то погодишся? – перейшовши на шепіт, запитав я, нахилившись до неї. Вона розгублено сіпнула плечима. – Якщо таки битимеш, то хоча б вже в іншу й легше…

– Спробую…

Видихнула вона в мого рота, коли я торкнувся її губ. Навіть злякався, коли Уліна рука автоматично сіпнулась, але далі хіба що лиш невпевнено торкнулась моїх грудей, відповівши на поцілунок. Тільки тоді я зміг видихнути з полегшенням, обхопивши її обличчя. Бачив би зараз це Ярик, то запустив би на радощах салют – впевнений. Уляна навіть цілувалась якось невпевнено, чи то налякано… Аж дивно стало. Хоча… Враховуючи яким склалося про неї перше враження, цілком логічно… Втім, тепер не вкладалося в голові, як вона могла писати про стосунки, якщо так реагувала на поцілунок? Здалось, що я навіть відчував іноді тремтіння її пальчиків, коли вони заплуталися в моєму волоссі. Отже, буде над чим подумати… і що почитати у вільний час. Не така вже й вона дика.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍