Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

А ні, стоп. Трохи поквапився… Від стуку у двері Уляна різко відсахнулась від мене, на щастя не вкусивши з переляку. Доки вона поправляла своє волосся, немов з ним щось вже трапилось за ці кілька хвилин, я відчинив двері, досі відчуваючи присмак поцілунку.

– Пане Бершаль, я чув що сталося! – заторохтів Карім, оглядаючи мене широко розплющеними очима. – Я дуже перепрошую…

І його погляд спинився на Уляні, яка мало не кулею вилетіла з моєї кімнати.

– Оу… Я невчасно? – винувато запитав він, дивлячись дівчині вслід, а потім на мене, а потім вже й в кімнаті опинився.

– Та ні, все нормально, Каріме. Мені потрібно було помастити садна…

Але тепер мої очі звузились, пригадавши, через кого вони в мене з’явились. Зробив до нього крок, нависнувши над бідолашним.

– Довго думали?

– Я не розумію, про що ви, – запинаючись, почав він викручуватись й крок за кроком відходив від мене. Ніби це б допомогло.

– Авжеж. Чия це була ідея? 

– Пане…

– Каріме, не зли мене.

Він нахмурився, задерши носа.

– Ви навіть розмовляєте однаково зі мною! А я, між іншим, лише помічник! – мало не закричав він, озираючись. 

Овва! Усвідомивши, що він промовився, знітився і вже у пів голосу промовив:

– Пане Бершаль, ви ж нічогісінько не почули, правда?

І так на мене подивився, як той кіт з мультика, що Леська дивилась. І як тільки в нього це виходило? Але тішило те, що я таки мав рацію – підступна Айлін щось затіяла від самого початку. Та, дивлячись на цього бідолагу, аж шкода його стало.

– Я подумаю, Каріме… – лукаво примруживши очі, я вже почав міркувати, як би повернути цю ситуацію саме на свою користь. І таки Айлін мала б зрозуміти якось, що ми живі люди, а не її іграшки. – Ти ж мені більше нічого й не скажеш?

Карім судомно захитав головою. Треба ж так його залякати.

– Там… те… вечеря чекає, – промовив він нервуючись й вибіг з кімнати.

Вечеря. А як же. Вийшов слідом й подивився у бік сходів, що вели до кімнати Айлін, але, мабуть, краще б обміркувати наступний свій крок. Та помітив цей дитсадок, як вона ледь встигла сховатись в кімнаті.

– У цю гру, Айлін, можна грати вдвох, – прошепотів під носа й вже збирався повернутися в кімнату, як прийшла досить неочікувана ідея. Але, на чиєсь щастя, помітив ще й того дурника, який ховався за шторою, вдаючи Агента-007.

Планував переодягнутись й після вечері поїхати вивільнити пару й попрацювати над книгою. Але… Ой, ну до чого ж я люблю ось всі ці “але”! Але, сама того не знаючи, пані Айлін на пару з бакланом, писатимуть мій сюжет. Сподіваюсь, читачам сподобається, а їм тим більше.