Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Переводжу погляд на Ігоря. Він піднявся з дивана й тепер… емм, розстібає штани. Якби він робив це перед двадцятирічною блондинкою, мені б і то було легше зрозуміти. Сказав, що їде до бабусі, а сам – до коханки – типова ситуація. Але Ігор сказав правду. Майже правду, бо укол робить не він, укол роблять йому. Я не можу відірватися від стеження, хоч Ем Ді й киває, щоб я вже відійшла від вікна. Але я не переймаюся, що мене можуть побачити – над підвіконням видно лише половину моєї голови. 

Голка проколює його шкіру. Він на це не реагує ніяк. Поршень повільно вичавлює ліки. Раз, два, три, чотири, п’ять, шість – ось і все. 

− Я проберуся туди й послухаю, про що вони говорять, − каже Ем Ді.

− А мені що, тут чекати? 

− Можеш узагалі повернутися в таксі, − пропонує вона.

− І як я поясню водієві, чому я прийшла, але ми не їдемо? Сказати: зачекайте мою Мертву дівчинку?

− Бррр, − кривиться вона, − не люблю, коли мене так називають. 

− Вибач.

− Та нічого, − вже посміхається. – Я ж і мертва, і дівчинка. Але ми з цим усім марнуємо час. 

− То що мені робити? 

− Гляньмо, може, вхідні двері ніхто не зачиняв, − пропонує Ем Ді.

Я підходжу до лакованих дерев’яних дверей і обережно тягну ручку донизу. Вони відчиняються. 

− Почекай, − Ем Ді зупиняє мене в темному коридорі. − Зараз гляну, чи тут більше нікого нема. – Все чисто, − повідомляє за кілька секунд. – Йди за мною. 

Ми проходимо біля кухні, де увімкнене світло, що добре для мене, бо воно падає і в коридор. У вітальні дверей немає. Я бачу половину спини Ігоря й чую його голос.

− Сюди! − Ем Ді показує на неосвітлений вузький коридорчик, що починається ліворуч від входу до вітальні. 

Я стаю в ньому, прислухаюся. Ігор говорить на повний голос (звідки йому знати, що його підслуховують?), тому чути все прекрасно.

 − А зад у неї який здоровенний! – перша фраза, яка долітає до мене. – Серйозно! Як у африканки. 

− Тому ти мені її досі не показував? – сміється бабуля. – Бо мій старечий і худий буде заздрити її?

Це вони про мій? 

Ем Ді робить гримасу ніяковості й киває. 

− Та вона теж сьогодні казала, що хоче зі мною, − знову Ігор. – Але тоді б довелося пояснювати про уколи. 

− А так ти просто милий онучок, що дбає про бабулю, − говорить ця сама бабуля. – То в неї тільки зад великий? 

− Тільки він, − голос Ігоря. – А от груди непропорційно для нього замалі. Там перший розмір з натяжкою.

Бабуля гигикає.

Що? Перший з натяжкою?! Виникає нестерпне бажання вийти з тіні й надерти Ігореві його щойно вколений зад. 

− А так вона нормальна. Талія, руки, ноги тоненькі. На танці ходить.

− Уммм, − наче схвально гмикає бабуля. 

− Тільки то дурня якась, а не танці, − веде далі Ігор. – Музика типу під церковну, і вони там то в балахонах якихось, то з таким бойовим розкрасом, що тільки людей лякать, то в усе чорне повдягаються…

− Сучасне мистецтво, воно таке, − з тоном знавця заспокоює його бабуля.

− Та яке там мистецтво? Робить їм усім нічого. З них усіх тільки одна ось заміж вийшла. А то всі без чоловіків, без дітей… Цій же тільки про шлюб щось скажу – її наче переклинює, несе щось неадекватне. 

− Може, не готова ще дівчина, − бабуля хоч трохи на моєму боці. – Не підганяй її. Особливо з материнством. Якщо це невчасно прийде, сам знаєш, що буде…

− Та знаю, − голос Ігоря стає якимось згаслим. – Мабуть, її теж природа обділила материнським інстинктом. Щастить мені…

− Не нарікай, бо в іншому тобі справді щастить, − уриває його бабуля. 

− Що є, то є! Знаєш, я просто впевнений – це завдяки їй. Не знаю, може просто такий збіг… Але ж ти пам’ятаєш, як у мене не клеїлося з новими заправками, а щойно з’явилася вона… Точніше, як тільки ми переспали…

− Не те, щоб я вірила у всякі такі забобони,− голос бабулі трохи скептичний, − але читала якось в одній книжці, у Маркеса...

− Вас на все життя зазомбували тими марксами й леніними, − перебиває Ігор.

− Та не у Маркса, а в Маркеса, − м’яко виправляє бабуля. – Письменник такий з Латинської Америки.

«Тупор», − подумки кажу Ем Ді. 

Їй смішно, а мені залишається тільки стримувати наростаючий гнів і в жодному разі не дати йому вибухнути. 

− Так от, в одній його книжці було дещо схоже, − продовжує бабуля. – Там чоловік і жінка, щоправда, вони ще й якимись родичами між собою були, стали багатими саме завдяки тому, що їхній секс містичним чином сприяв розмноженню всієї живності, яку вони тримали. А от дітей, здається, в них не було. Хоча, не пам’ятаю точно. Може, і з Яною твоєю так? І вона знає це, просто тобі не може до пуття пояснити.

«А бабулька права, Ем Ді. Дивно тільки, що я не пам’ятаю такого сюжету у Маркеса».