Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

***Денис***
   Я прибув на місце, коли сонце заховалося за обрієм. Його пекучо-червоний колір, що розстелився поміж пухнастих хмар, нагадував гарячу кров.
   Зараз або ніколи. Я нахилився вниз та дістав з бардачка довгий мисливський ніж. Холодне лезо зблиснуло, спіймавши останній промінь сонячного світла, немов подаючи мені таємний знак.
   Нутром відчуваючи, що сьогодні проллється чиясь кров, я заховав ніж в шкіряний чохол та закріпив на поясі. Час настав.
   Я повільно вийшов з автівки, завбачливо залишивши її трохи далі від дачі Іваницьких. Всього за сто метрів від мене була відповідь на найважливіше питання — чи не даремно я довірився внутрішньому голосу. Адже якщо Антон немає відношення до зникнення Рити, то може статися непоправне. Те про що мені б не хотілося навіть думати.
   Безшумно ступаючи в напрямку чорного паркану з металевими воротами, я відчував як кипить моя власна кров, нагадуючи бурхливі води Дніпра. Якщо я помилився — ніколи собі не пробачу.
   Важкі думки осіли в голові, кидаючи похмуру тінь на стривожене серце. Я глибоко вдихнув вечірнє повітря, що миттю наповнило легені свіжістю дерев і трав, котрі були тут повсюди. Саме в таких місцях, що знаходяться в десятках кілометрів від цивілізації, злочинці коять свої справи, не боячись наслідків.
   Тим часом я підійшов до воріт. Як же краще вчинити: зайти крізь калітку чи перемахнути через паркан? Згоден, обидва варіанти дурнуваті, але обрати все ж варто.
   Не знаю, чи це щасливий випадок, чи зловтішний жарт долі, але калітка розчинилася перед моїм носом. Навпроти стояв Антон.
   — Ден? — Хлопець прикипів до мене поглядом. Проте не тільки здивування ковзнуло в його бурштинових очах. Невже натяк на страх?
   — Де Рита? — В лоба запитав я, штовхаючи Антона назад.
   Покидьок швидко опанував себе. Він загородив шлях власним тілом, не дозволяючи пройти до будинку.
   — Геть здурів зі своєю дівкою? — З викликом запитав той. — Може, у себе вдома її пошукаєш?
   — Облиш свої ігри! Я знаю, що вона тут і до того ж не з власної волі. — Плечем я відштовхнув колишнього товариша й квапливо рушив у напрямку цегляного будинку, двері до якого були відчинені навстіж.
   — Куди пішов? Я не дозволяв тобі вештатися на моїй території, тим паче йти в дім. — Рука стиснула моє плече, утримуючи на місці.
   — А я хотів по-хорошому.
   — Що ти там патякаєш?
    Скоса поглянувши на чужу долоню в себе на плечі, я хитнув головою. — Я вже раз начистив твою манірну пику, але тобі бачу знову закортіло... Ну що ж. Хто я такий, щоб йти наперекір твоїм бажанням.
   Різко схопивши Антона за руку, розвернувся до нього всім корпусом. Вільною рукою вдарив його в живіт, а  коли він схилився вперед піддав ребром долоні в горло. Наостанок почастувавши хлопця ударом, що в народі називають "на Одесу".
   — В мене немає часу, братику... — Я вдарив коліном йому в обличчя, після чого гидливо сплюнув собі під ноги.
   Антон втратив свідомість, тож більше не завадить.

***Рита***
   Щойно всі мої кінцівки були звільнені з липкої пастки, я вдарила Дядька Степана ногою між ніг та підскочила зі стільця.
   — Ааа... Що ти витворяєш, с...а! — Прокльони вирвалися з його викривленого рота, немов вода з тріщини в дамбі.
   Чекати поки чоловік заспокоїться я не могла, тож кинулася до дверей. На жаль, мені не пощастило — вони були замкнені. В розпачі вдаривши по нім декілька разів, я озирнулася, і дуже вчасно, адже розлючений чоловік вже опанував себе й швидко наближався.
    Обходячи стіл, я кинулася в протилежний бік. — чоловік за мною. Розпочалася гра в кота й мишу.
   Враховуючи те, що приміщення було замале й точно не призначене для забігів, мене досить швидко схопили за волосся та штовхнули до стіни.
   Загнана в куток, я важко ковтнула. Невже це й справді кінець? Закричати? А хто почує, хто прийде на допомогу?
   Перед очима блиснуло маленьке лезо. — Сама винна. — Вістря ножа невпинно наближалося до мого горла.
   Аж раптом пальці намацали щось продовгувате просто за моєю спиною. Не думаючи про наслідки, я схопила металеву трубу й вдарила по руці з холодною зброєю. Чужі пальці розтиснулись, випускаючи ніж на підлогу.
   —  Стерво! — Заверещав дядько Степан, намагаючись вирвати трубу з моєї руки.
   І тут трапилося те, що я згадуватиму все своє життя...
   Намагаючись відбитися, я відштовхнула його до шафи. Від удару та похитнулася, і на голову чоловіка посипалися книги. Він замахав руками, прикриваючись від них, але втратив рівновагу. Всього за якусь мить тіло мого ворога розтягнулося на підлозі. А навколо його голови розповзалася червона пляма.
   Труба вислизнула з руки, глухо вдарившись об тверду поверхню. А я завмерла, не в змозі поворухнути бодай пальцем.

***Денис***
   Я обнишпорив увесь будинок, але Рити ніде не було. Отже, сталася помилка й Антон не винен. Прокляття! Дідько!
   Де ж вона?
  — Кохана, будь ласка, нехай з тобою буде все гаразд. — Прошепотів я, немов вона могла почути це.
   Погляд зупинився на вікні. Там було те, що привернуло мою увагу.
   Щось віддалено схоже на гараж — дуже маленький гараж. Чи варто перевірити його? А є сенс?
   Я все одно вже тут, тож нічого не втрачаю.
   Опинившись біля гаража, до мого слуху долинули дивні звуки. Я сіпнув двері, але вони не піддалися. Схоже їх зачинили на ключ.
   Не думаючи над тим, що роблю, я вибив двері.

***Рита***
   Коли переді мною з'явилося стурбоване обличчя Дена, я не відреагувала — взагалі нічого не сказала, не кинулася в обійми, не попросила допомоги...
   — Я вбила його... — Вдесяте повторила, не зводячи очей з тіла на підлозі.
   Ден огорнув мої плечі своїми турботливими руками. Лагідно повернувши мою голову до себе вперто промовив. — Ти ні в чому не винна. Чуєш, кохана?
   — Це я... Я — чудовисько... Таке саме, як і він... Моя... моя вина... — Я почала дряпати свою руку нігтями, залишаючи червоні борозни. — Покарання... Мене треба покарати!
   Хлопець міцно притис до себе моє напружене тіло. Він колисав мене у своїх обіймав, немов скривджену дитину. — Ніколи не кажи так. Ти — мій скарб, моя доля, моє життя, моя спокуса, моя пристрасть, моя душа, мій світ, моя спокута... Кохана, запам'ятай, ти нічого не бачила й не знаєш. І навіть не думай хвилюватися через цю паскуду. А я все вирішу.
   Відірвавшись від сильного плеча, я зазирнула в рідні очі. — Ні! Я — винна! Мені й відповідати.
   — Хочеш відповідати? — Я ствердно кивнула, тож він продовжив. — Гаразд. Тоді скажи нарешті "так" і дозволь мені потурбуватися про свою майбутню дружину.
   — Тобі не потрібно така як я... Ти найкраще, що було в моєму житті! Я не маю права... Не гідна такого чоловіка як ти. — Я з усієї сили закусила щоку, поки не відчула металічний присмак на язиці.
   — Ти — МОЯ!! Я нізащо в житті не відмовлюсь від тебе, навіть не проси.
   — Невже ти не бачиш, не розумієш? Я забрала чуже життя! — Схопившись за волосся я закричала, завила від ненависті до себе. Якби могла — впала б на коліна й пустила б у хід маленький складний ніж. Але Ден не дозволить, нізащо не дозволить...
   — Вина лежить на ньому, і аж ніяк не на тобі. Прошу, викинь це з голови, забудь про нього й відпустити. А я кину цілий світ до твоїх ніг, зроблю щасливою... Присягаюся, якщо ти покинеш мене, то моє життя закінчиться в ту ж хвилину. — Денис осипав мої руки, обличчя та шию ніжними поцілунками. Він знайшов мої вуста й спрагло прошепотів. — Я допоможу, тільки дозволь... Дозволь стати ТВОЇМ. Бо це сильніше мене...
   — Це сильніше нас... — Виправила його я. — Денисе, я кохаю тебе... Моє кохання вище небес!
   — Наше кохання вище небес...