Читати книгу - "Будденброки"

оповідала їй ті самі спогади й казки, які п’ятнадцять років тому слухали консулові діти: найбільше про дядька з Марієнвердера, що помер від гикавки, бо «надвередив собі серце».

Та найохочіше і найдовше розмовляла Тоні з своїм батьком після обіду або вранці за першим сніданком. Їхні стосунки якось раптово зробилися набагато теплішими, ніж були раніше. Досі його впливове становище в місті, його пильна, солідна, сувора і богочестива діяльність викликали в Тоні не стільки ніжність, як несміливу повагу: але від тієї розмови в її салоні він став їй по-людському ближчий, вона була горда й зворушена, що він її довірливо вшанував такою важливою розмовою про всі ті справи, що дав їй змогу самій вирішувати свою долю. І, хоч який був бездоганний, а майже принижено визнав, що почував себе перед нею винним. Самій Тоні таке, напевне, ніколи не спало б на думку, та оскільки батько сам сказав це, вони повірила, і через те її почуття до нього стало ще глибше й ніжніше. Що ж до консула, то він і далі усвідомлював свою провину і вважав, що повинен ще більшою любов’ю винагороджувати Тоні за її важку долю.

Йоганн Будденброк сам не вживав ніяких заходів проти свого облудного зятя. Хоч Тоні та її мати з деяких розмов довідалися, до яких нечесних засобів удався пан Грюнліх, щоб прибрати до рук вісімдесят тисяч марок, проте консул остерігався виносити це на люди, а тим паче віддавати справу до суду. Він був боляче вражений у своїй купецькій гідності і волів мовчки переживати сором, що дав себе так брутально пошити в дурні.

В кожному разі, як тільки відбулася ліквідація підприємства «Б. Грюнліх», що, між іншим, не одній гамбурзькій фірмі завдала чималих збитків, консул почав рішуче клопотатися про розлучення… Свідомість, що вона виявилася головною особою справжнього судового процесу, сповнювала Тоні невимовним почуттям власної гідності.

— Батьку, — питала вона, бо в таких розмовах ніколи не називала консула «татом», — як посуваються наші справи? Ви певні, що все буде гаразд? Параграф цілком ясний; я його докладно вивчила! «Неспроможність чоловіка прогодувати свою родину…» Панове судді повинні врахувати це. Якби в мене був син, то він лишився б у Грюнліха…

А іншим разом казала:

— Я багато думала, батьку, про ті роки, що прожила в заміжжі. То он чому Грюнліх ні за що не погоджувався мешкати в місті, чого я так хотіла. Он чому він не любив, щоб я взагалі їздила до міста і ходила в гості! Там я куди швидше, ніж в Еймсбютелі, могла б довідатися про його становище! Ото пройда!

— Не нам його судити, доню моя, — відповідав консул.

А як уже була ухвалена постанова про розлучення, Тоні з поважною міною спитала:

— Ви вже записали це в родинний зошит, батьку? Ні? О, то, може, я сама запишу… Будь ласка, дайте мені ключа від секретера.

І під рядками, що їх вона чотири роки тому власноручно написала проти свого імені, старанно, гордо вивела: «Цей шлюб скасовано судом у лютому 1850 року».

Потім відклала перо і на хвилину задумалася.

— Батьку, — мовила вона, — я добре знаю, що ця подія лишила пляму в історії нашої родини. Атож, я вже багато про це думала. Ніби хтось ляпнув чорнилом на цей зошит, Та не хвилюйтеся, я вже подбаю, щоб цю пляму стерти! Я ще молода… І досить гарна… вам не здається? Хоч мадам Штут, побачивши мене, й сказала: «О господи, мадам Грюнліх, як ви постарілися!» Не можна ж цілий вік бути такою дурною, як я була чотири роки тому… Життя, звичайно, кожного чогось навчить… Одне слово, я вдруге вийду заміж. Ось побачите, нова вигідна партія ще все направить! Правда ж?

— Усе в божих руках, доню моя. Але тепер аж ніяк не годиться заводити про це мову.

На ту пору від Тоні дуже часто можна було почути вислів: «Як то буває в житті…» — на слові «житті» вона поважно й вимовно зводила вгору свої гарні очі, показуючи цим, що їй довелося глибоко заглянути в таємниці життя і людської долі.

У серпні того року товариство за столом у їдальні ще збільшилося, і Тоні дістала нову нагоду виговоритися — з По вернувся Томас. Тоні дуже любила й шанувала старшого брата, який ще тоді, дорогою з Травемюнде, визнав і зрозумів її горе: а крім того, в ньому вона бачила майбутнього голову фірми й цілої родини.

— Так, так, — мовив Томас, — ми обоє вже багато дечого пережили, Тоні…

Тоді звів одну брову, пересунув цигарку в другий кутик уст і, мабуть, згадав маленьку квіткарку малайської вроди, що недавно вийшла заміж за сина своєї господині і тепер самостійно торгувала квітками на Рибальській.

Томас Будденброк, хоч і досі ще трохи блідий, був надзвичайно елегантний. Здавалося, ці останні роки цілком довершили його виховання. Вигляд у нього був майже військовий: кремезна постать, досить широкі плечі, чуб зачесаний понад вуха, вуса, за французькою модою, гостро накручені й витягнені щипцями в рівну смужку. Проте він був не вельми міцної конституції, про що свідчили синюваті, дуже помітні жилки на вузьких скронях, від яких чуб відступав глибокими дугами, і ще одна прикмета, з якою надаремне боровся добрий доктор Грабов: його надто часто морозило. Окремі ж риси, такі як форма підборіддя, носа, а надто рук — навдивовижу будденброківських рук! — робили Томаса ще подібнішим до діда.

Він говорив по-французькому, вимовляючи декотрі звуки на іспанський лад, і вражав усіх своєю любов’ю до деяких сучасних письменників сатиричного й полемічного напрямку. В місті лише понурий маклер Гош поділяв його уподобання, а батько якнайсуворіше засуджував їх.

Та все ж консулові очі світилися щастям і гордістю за свого старшого сина. Відразу після Томасового приїзду він знову зворушено й радісно привітав його як співробітника в своїй конторі, де він і сам тепер почав працювати з куди більшою втіхою, а надто після смерті старої мадам Крегер наприкінці того ж таки року.

Втрату старої дами всі сприйняли спокійно. Вона дожила до глибокої старості й останнім часом була зовсім самітна. Вона відійшла в кращий світ, а Будденброки одержали купу грошей, кругленькі сто тисяч талярів, що дуже вчасно й відчутно зміцнили оборотний капітал фірми.

Іншим наслідком цієї смерті було те, що консулів зять Юстус, втомлений ненастанними торговими невдачами, як тільки дістав на руки решту своєї спадщини, ліквідував фірму й пішов на спочинок. Юстусові Крегерові, життєрадісному синові покійного а la mode-cavalier, не вельми поталанило