Читати книгу - "Будденброки"

в житті. Через свою галантність і веселу безтурботність він не зумів домогтися твердого, солідного й поважного становища в купецькому світі. Велику частину свого спадку він забрав наперед і прогайнував, а останнім часом тяжкого клопоту завдавав йому старший син Якоб.

Осівши в такому великому місті, як Гамбург, він, мабуть, злигався з поганим товариством і довгі роки коштував батькові так дорого, що той нарешті відмовився йому допомагати. Дружина консула, жаліслива, слабохарактерна жінка, й далі тайкома посилала гроші непутящому синові, тому між подружжям почалися прикрі непорозуміння. На довершення всього, майже в той самий час, як Б. Грюнліх припинив виплату, в Гамбурзі у «Дальбека й К°», де працював Якоб Крегер, сталося щось дуже неприємне: зловживання, нечесний вчинок… У місті про це не говорили й нічого не питали в Юстуса Крегера, але скоро пішла чутка, що Якоб знайшов собі місце комівояжера в Нью-Йорку і незабаром вирушає туди пароплавом. Перед від’їздом його раз бачили в місті — мабуть, він завітав, щоб, крім тих грошей, які батько прислав на дорогу, ще щось урвати й від матері; то був крикливо вдягнений молодик з нездоровим кольором обличчя.

Одне слово, дійшлося до того, що консул Юстує, немов у нього був тільки один спадкоємець, почав казати не «мої сини», а лише «мій син», маючи на думці Юргена. Цей останній, хоч і не заплямував себе ніякими негарними вчинками, але був дуже тугий на розум. Він насилу закінчив гімназію і тепер перебував в Ієні, де начебто без великої втіхи й без великих успіхів вивчав право.

Йоганн Будденброк дуже болісно переживав занепад у родині своєї дружини і з тим більшою тривогою приглядався до власних дітей. Він мав усі підстави цілком покладатися на діловиту й поважну натуру старшого сина; про Христіана ж містер Річардсон писав, що хоч хлопець виявив безперечний хист в опануванні англійської мови, проте не завжди виказує належну цікавість до торгових справ і надто полюбляє розваги світового міста, наприклад, театр. Сам Христіан у листах виливав свою палку схильність до мандрів і настійливо просив у батька дозволу вирушити «в світ», тобто в Південну Америку, скажімо, знайти собі якусь посаду в Чілі. Консул назвав Христіана «шукачем пригод» і звелів йому спершу лишитися на четвертий рік у містера Річардсона і вдосконалити свої комерційні знання. Потім батько з сином обмінялися ще кількома листами про дальші плани, і влітку 1851 року Христіан Будденброк справді поплив до Вальпарайсо, де заздалегідь знайшов собі посаду. Він виїхав просто з Англії, навіть не побувавши на батьківщині.

Але консул звертав увагу не тільки на синів; він задоволено помічав, як рішуче й гідно боронила Тоні в місті своє становище уродженої Будденброк, хоч можна було сказати наперед, що їй як розлученій жінці не раз доведеться відчути зловтіху й упередження з боку інших родин.

— Тьху! — сказала вона якось, прийшовши з прогулянки червона з обурення, і шпурнула капелюшок на канапу в кімнаті з краєвидами. — Та Меллендорф, та уроджена Гагенштрем, та Землінгер, та Юльхен, те ледащо… Ви тільки подумайте, мамо, вона зі мною не вітається! Чуєте? Не вітається! Чекає, щоб я перша привіталася! Що ви на це скажете? Я на Брайтештрасе пройшла повз неї, високо піднісши голову, і дивилася їй просто в обличчя…

— Це вже занадто, Тоні. Авжеж, усе має свої межі. Чому б тобі першій не привітатися з мадам Меллендорф? Ви однолітки, і вона така сама заміжня жінка, як і ти була недавно…

— Нізащо, мамо! З тим сміттям!

— Assez, люба моя! Такі негарні слова…

— Ох, де вже тут до гарних слів!

Ненависть Тоді до тих «зайд» живилася не тільки острахом, що Гагенштреми ще, чого доброго, можуть подумати, ніби мають право дивитися на неї згорда, а й думкою про їхнє щастя і розквіт. Старий Гінріх помер на початку 1851 року, і чудово налагоджене експортне підприємство провадив тепер разом з паром Штрунком його Син Герман, той Герман з солодкою булочкою і ляпасом, а десь через рік після батькової смерті він одружився з дочкою консула Гунеуса, найзаможнішого купця в місті, який на торгівлі деревом так доробився, що залишив у спадок кожному з своїх трьох дітей по два мільйони. Германів брат Моріц, хоч і мав слабі груди, чудово закінчив університетський курс і став адвокатом у місті. Він мав славу людини розумної, хитрої, дотепної і навіть шанувальника мистецтва, тому швидко здобув собі клієнтів. Зовні він нічого не успадкував від Землінгерів, хіба що жовтий колір обличчя й гострі, щербаті зуби.

Навіть у власній родині Тоні мусила боронити свою гідність. Відколи дядько Готгольд кинув торгівлю і цілими днями безтурботно походжав по своєму скромному помешканні, дрібно перебираючи короткими ногами в широких штанях, та тягав з бляшаної коробочки льодяники від кашлю, — він дуже любив солодощі, — то чим далі лагідніше й примирливіше ставився до свого щасливішого брата, що, зрештою, не заважало йому, батькові трьох незаміжніх дочок, тішитися в душі з невдалого одруження Тоні. Що ж до його дружини, в дівоцтві Штювінг, а надто дочок, трьох старих дівок двадцяти шести, двадцяти семи і двадцяти восьми років, то вони до нещастя своєї кузини й до її процесу виявляли надмірне, куди більше зацікавлення, ніж колись до її заручин і до самого весілля. Під час родинних днів, які після смерті старої мадам Крегер почали влаштовувати щочетверга на Менгштрасе, Тоні доводилось бути з кузинами дуже обережною.

— Боже, як тобі не пощастило, бідолашна! — казала Пфіфі, наймолодша з них, низенька товстуля; при кожному слові вона смішно стріпувалась, і в куточках рота в неї набігала слина. — То є вже постанова суду? І ти домоглася того, з чого починала?

— Ох, навпаки! — додавала Генрієта, така сама сухорлява й довготелеса, як її старша сестра. — Тоні тепер гірше, ніж було б, якби вона взагалі не одружувалась.

— Мушу сказати те саме, — підтримувала її Фрідеріка. — А як так, то куди краще зовсім не виходити заміж.

— О ні, люба Фрідеріко! — заперечувала Тоні, гордо закинувши голову й обмірковуючи дошкульну, влучну відповідь. — Ти дуже помиляєшся, запевняю тебе! Треба ж усе-таки пізнати життя, розумієш? Тепер я вже не така наївна й дурна, як колись була! А крім того, мені куди легше вийти заміж удруге, ніж декому вперше.

— Тек? — в один голос казали сестри.

Те їхнє «тек» з «е» замість «а» звучало ще уїдливіше й недовірливіше.

Зате Зеземі Вайхброт була надто добра й тактовна, щоб бодай словом згадувати про цю подію. Тоні часом відвідувала свою