Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Люди з Брі мали каштанове волосся, були кремезні та приземкуваті, життєрадісні й незалежні, тобто не належали нікому, крім самих себе; натомість вони приятелювали і зналися з гобітами, Гномами, ельфами та з іншими мешканцями близького їм світу тісніше, ніж було (чи й далі є) заведено у Великого Народу. Згідно з їхніми легендами, вони були тут корінним населенням і походили від перших людей, котрі помандрували на Захід середнього світу. Мало хто з них уцілів у колотнечах Прадавніх Часів, одначе, коли Королі повернулися з-за Великого Моря, брійці продовжували жити там, де й жили та живуть дотепер, тоді як пам’ять про давніх Королів уже поросла травою.

Інші люди в ті дні не оселялися так далеко на заході чи ближче, ніж за шістдесят п’ять миль од Ширу. Та в диких землях поза межами Брі жили таємничі мандрівники. Брійці називали їх блукачами і не знали, звідкіля вони взялися. Блукачі були вищі та більше смагляві за людей із Брі, подейкували, що вони мають надзвичайні зір і слух, а також розуміють мови звірів і птахів. Вони ходили, куди їм заманеться, далеко на південь і на схід, аж до Імлистих Гір; але нині їх поменшало, і вони дедалі рідше потрапляли будь-кому на очі. Та коли вже з’являлися, то приносили вісті з далеких країв і розповідали дивні забуті легенди, які всі охоче слухали; проте брійці з ними не приятелювали.

У Краї Брі жило також чимало гобітських родин, і вони заявляли, що саме Брі є найдавнішим гобітським поселенням у світі: його, мовляв, заснували ще задовго до переходу через Брендівинну та до колонізації Ширу. Жили вони здебільшого у Стозі, хоча декотрі мешкали й у самому Брі: переважно на високих схилах Брі-пагорба, понад оселями людей. Великий Люд і Маленький Народ (так вони називали одні одних) мирно співіснували, дбаючи кожне про свої справи так, як їм було вигідно, проте й ті, й ті вважали себе невід’ємною частиною народу Брі. Ніде інде у світі не було такого особливого (проте чудового) ладу.

Народи Брі, Великий і Малий, подорожували мало та переймалися головно справами своїх чотирьох селищ. Інколи, бувало, гобіти з Брі заходили аж до Цапокраю чи до Східної Чверті; проте, хоча невеличка їхня земля була не більш як за день їзди верхи на схід від Моста на Брендівинній, гобіти з Ширу тепер рідко навідувалися сюди. Випадковий цапокраєць чи відчайдушний Тук міг зазирнути до заїзду, перебути тут на нічку-дві, та навіть таке траплялося дедалі рідше. А ширські гобіти, згадуючи про гобітів із Брі чи з інших поселень поза межами Ширу, називали їх сторонніми і майже ними не цікавилися, вважаючи всіх їх незграбними занудами. Сторонніх, розкиданих на Заході Світу, на ту пору було, напевно, значно більше, ніж могли собі уявити мешканці Ширу. Декотрі з них, без сумніву, були звичайними волоцюгами, готовими вирити нору в будь-якому насипі й залишатися там доти, доки вона їх задовольнятиме. Проте у краї Брі, хай там як, гобіти були порядними та майновитими, до того ж, не більшими селюками, ніж їхні родичі в Ширі. Бо не було ще забуто той час, коли зі Ширу до Брі й навпаки постійно хтось курсував. Брендіцапи теж мали частку брійської крові — хоч круть, хоч верть.

Селище Брі налічувало приблизно сотню кам’яних будинків, які належали Великому Люду. Більшість цих будівель примістилася на схилах пагорбів понад Дорогою, і вікна їхні дивилися на захід. З того боку, півколом відбігаючи від пагорба та підбігаючи до нього знову, пролягав глибокий рів з густим живоплотом із внутрішнього краю. Там, де його перетинала Дорога, була гать, а там, де Дорога врізалась у живопліт, стояла велика брама. Ще одну браму спорудили на півдні, де Дорога вибігала зі селища. На ніч обидва проходи зачиняли; а біля самих брам тулилися сторожки для воротарів.

При Дорозі, в тому місці, де вона звертала праворуч, аби обігнути підніжжя пагорба, розмістився чималий заїзд. Його збудували дуже давно, ще коли рух на шляхах був значно жвавішим, аніж тепер. Бо Брі лежало на давньому роздоріжжі: ще один старовинний гостинець перетинав Східну Дорогу відразу за ровом на західному краю селища, і ним у минулі дні часто подорожували люди та різноманітні інші народи. «Дивний, як звістка з Брі» — ця приказка, що й досі побутувала у Східній Чверті, походила з тих часів, коли в цьому заїзді переповідали новини з півночі, півдня та сходу і коли гобіти з Ширу частенько навідувалися сюди, щоби все це послухати. Проте Північні Землі давно вже спорожніли, а Північною Дорогою тепер ходили рідко — вона поросла травою, тож брійці називали її Зеленшляхом.

Однак заїзд у Брі й далі стояв там, де його заклали, а власник його був особою важливою. Дім його був місцем зустрічі ледачих, балакучих і допитливих мешканців, малих і великих, із усіх чотирьох селищ, а ще притулком для блукачів та інших мандрівників і для тих подорожніх (здебільшого ґномів), котрі й дотепер ходили Східною Дорогою в напрямку Гір і поверталися звідти.

Було темно й світилися білі зорі, коли Фродо та його супутники нарешті дісталися до перетину Дороги зі Зеленшляхом і наблизилися до селища. Гобіти підійшли до Західної Брами, та вона виявилася зачиненою. Проте при дверях сторожки позаду брами сидів якийсь чоловік. Він підскочив, ухопив ліхтар і з подивом подивився на них через браму.

— Що вам потрібно, і звідки ви? — запитав хрипким голосом.

— Ми прямуємо до тутешнього заїзду, — відповів Фродо. — Мандруємо на схід, але сьогодні не зможемо вже їхати далі.

— Гобіти! Четверо гобітів! Та ще й зі Ширу, судячи з вимови, — тихо промовив воротар, ніби розмовляв сам зі собою. Похмуро та пильно придивлявся до них якусь мить, а потому повільно відчинив браму і впустив їх.

— Нечасто можна побачити ширців, котрі подорожують Дорогою так пізно вночі, — провадив він далі, поки гобіти на хвильку затрималися біля його дверей.

— Ви вже вибачайте, але я просто-таки мушу поцікавитися, які справи ведуть вас аж на схід од Брі? І ще запитати: як вас звати?

— І наші справи, і наші ймення залиште нам, бо тут, на мою думку, не те місце, де це варто обговорювати, — сказав Фродо, якому не сподобався ні вигляд чоловіка, ні його тон.

— Справи ваші, — авжеж, ніхто й не сперечається,