Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— відказав той, — але моя справа — розпитувати всіх, хто приходить сюди після настання ночі.

— Ми гобіти з Цапокраю, нам просто заманулося помандрувати і зупинитися саме тут, у заїзді, — втрутився Мері. — Я пан Брендіцап. Цього вам досить? Брійці-бо славляться своєю люб’язністю до мандрівників, принаймні я таке чув.

— Гаразд! Гаразд! — сказав воротар. — Я не хотів нікого образити. Проте може статися так, що вам доведеться відповідати не лише на запитання старого Гаррі при брамі. Якщо підете до «Поні», то будете там не єдиними гостями.

Він побажав їм доброї ночі, після чого вони вже не розмовляли: проте Фродо у світлі ліхтаря розгледів, що той чоловік продовжує з цікавістю за ними спостерігати. І Фродо зрадів, коли за їхніми спинами гримнув засув брами. Його дуже здивувало те, що воротар виявився таким підозріливим, і він подумав, чи ніхто, бува, не вивідував тут про гобітів. Може, то був Ґандальф? Він міг приїхати сюди, доки вони загаялись у Лісі та на Пагорбах. Але щось у вигляді й у голосі воротаря таки змусило Фродо насторожитися.

А чоловік іще трохи подивився гобітам услід і потому пішов до своєї сторожки. Та щойно він повернувся спиною до брами, через неї перемайнула темна постать і розтанула між тіней на сільській вуличці.

Гобіти їхали вгору невисоким схилом, проминули кілька будинків, які стояли далеко один від одного, і поволі наближалися до заїзду. Ті будинки здавалися їм великими та дивними. Сем витріщився на чотириповерховий заїзд із безліччю вікон, і серце його тенькнуло. Він уявляв, як десь колись під час цих мандрів зустрінеться з велетами, вищими за дерева, та зі ще жахливішими створіннями, проте наразі йому цілком вистачило й одного погляду на людей і на їхні високі будинки, — власне, і того було аж занадто для похмурого завершення стомливого дня. Його уява вже малювала чорних коней, осідланих і схованих у пітьмі на подвір’ї заїзду, та Чорних Вершників, котрі визирали з темних горішніх вікон.

— Ми ж не збираємося тут ночувати, чи не так, пане? — вигукнув він. — Якщо в цих краях живуть гобіти, то чому би нам не пошукати тих, котрі погодяться дати нам пристановище? Так ми почуватимемося якось більш по-домашньому, ніж тут.

— А чим тобі заїзд не до вподоби? — запитав Фродо. — Його порадив нам Том Бомбадил. Гадаю, там усередині теж геть як удома.

Навіть зовні для досвідченого ока заїзд виглядав цілком ошатно. Фасад його виходив на Дорогу, а два крила відступали трохи вглиб, почасти врізаючись у нижній схил пагорба, так що вікна третього поверху з тильного боку опинялись урівень зі землею. Простора арка слугувала входом на подвір’я між тими двома крилами, а ліворуч під нею були чималі двері, до яких вело кілька широких сходин. Двері були відчинені, й з них лилося світло. Понад аркою висів світильник, а під нею гойдалася чимала вивіска: товстий білий поні, що гарцював на задніх ногах. Понад дверима білими літерами було написано: «БРИКЛИВИЙ ПОНІ ЯЧМЕНЯ КРЕМЕНИ». У багатьох нижніх вікнах із-за товстих завіс пробивалося світло.

Доки гобіти, вагаючись, стояли назовні в сутінках, хтось усередині затягнув веселу пісню, й багато радісних голосів узялося підспівувати, гучно та хором. Гобіти якусь мить слухали цей привабливий мотив, а потому злізли зі своїх поні. Пісня стихла, натомість вибухнули сміх та оплески.

Мандрівники завели поні під арку і, залишивши коників стояти у дворі, видерлися сходами нагору. Фродо йшов попереду і майже налетів на куцого товстого чоловіка з лисою головою та з червоним обличчям. На ньому був білий фартух і він снував від одних дверей до інших, тримаючи заставлену повними кухлями тацю.

— Можна нам... — почав Фродо.

— Заждіть кілька секунд, якщо ваша ласка! — крикнув чоловік через плече і зник у гаморі голосів у хмарі диму. Та за хвилю з’явився знову, витираючи руки до фартуха.

— Доброго вечора, маленький паночку! — сказав він, схиляючись. — Чим можу прислужитися?

— Нам потрібні чотири ліжка та стійло для п’ятьох поні, якщо це можна влаштувати. Ви пан Кремена?

— Атож! А звуть мене Ячмінь. Ячмінь Кремена до ваших послуг! Ви зі Ширу, еге ж? — запитав він, а потому раптом ляснув себе долонею по чолі, ніби намагався щось пригадати. — Гобіти! — скрикнув. — І про що ж це мало би мені нагадати? Можна поцікавитися, як вас величати, панове?

— Пан Тук і пан Брендіцап, — відповів Фродо, — а це — Сем Грунич. Мене ж звати Підгорбин.

— Ось воно! — зрадів пан Кремена, клацнувши пальцями. — Ні, знову зникло! Та ще повернеться, коли матиму час подумати. Я вже з ніг валюся, проте погляну, що можна для вас зробити. Тепер тут нечасто бувають компанії зі Ширу, і мені буде прикро, якщо я не догоджу вам. Але сьогодні в будинку зібрався такий натовп, якого вже давненько не бувало. Що не дощ, то злива, як мовлять у Брі. Агов! Нобе! — заволав він. — Де ти, вовноногий недоумку? Нобе!

— Іду, пане! Іду! — веселий на вигляд гобіт вискочив із дверей, але, побачивши подорожніх, завмер на місці й узявся з великою цікавістю їх роздивлятися.

— Де Боб? — запитав господар. — Не знаєш? Тоді знайди його! Хутко! У мене ж не шість рук і не шість очей! Скажи Бобові, що тут є п’ять поні, яких треба поставити до стайні. Мусить уже якось знайти для них місце.

Ноб потрюхикав кудись, вишкірившись і підморгуючи.

— Гаразд, то що це я казав? — знов озвався пан Кремена, постукуючи себе по чолі. — Одне тягне інше, так би мовити. У мене сьогодні стільки роботи, що голова йде обертом. Учора вночі тут осіло товариство, яке надійшло Зеленшляхом із півдня, — і це вже було дивно, хоча виявилося тільки початком. Цього вечора з’явився ще й мандрівний гурт ґномів, котрі йдуть на захід. А тепер-от ви. Якби ви не були гобітами, то навіть не знаю, чи змогли би ми вас десь поселити. Проте в північному крилі я маю кімнату чи дві, що їх було облаштовано спеціально для гобітів, іще коли будували цей дім. На першому поверсі, якому зазвичай надають перевагу гобіти, круглі вікна й усе таке — все, як вони люблять. Сподіваюся, вам буде затишно. Ви, певна річ, захочете повечеряти? Зробимо все