Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 31. Айлін. Помста буває солодкою.

Щось останнім часом Валера мене так дратував, що не могла навіть спокійно всидіти за написанням роману. Бачте-но на Уляну заглядається, навіть синець отримав з її легкої руки. І хоч би тобі що…все одно вишуковує її поглядом з натовпу… Якусь мізерну сіру мишку, яка була ніким і такою залишиться. Та це ще й тоді, коли поруч я – зірка Туреччини. Мене навіть в Голлівуд запрошували з десяток разів і далеко не в низькобюджетки. Але ні – він мене наче й не помічає. 

Зате є Тім… Він завжди чомусь опиняється поруч… Звісно, розумію чому – я ж бо Айлін Марчиоглу. Але він бачить в мені щось навіть значно більше, ніж статус чи красу. Цього я й хотіла, проте погляд чомусь завжди повертався до Валери. Як і кілька днів тому, коли практично стежила за ними з Уляною, вдаючи наче читаю на терасі.

Мене дратувала ця парочка. Бісило в них усе, що лишень могло. Особливо це біляве волосся дівчини, її величезні очі, дурнувата посмішка та ті кляті навушники, що вона всюди тягала за собою. Знаю ж, вдає ніби слухає музику, а сама натомість підслуховує чужі розмови. 

І говорять собі так, наче навколо нікого немає… Та за кого вони себе вважають? Я тут зірка, на мене повинна бути звернена вся увага. Тоді чому сиджу й стежу за ними, наче скажена фанатка? Не думала, що колись зможу стати такою…

– Каріме! – заверещала, зайшовши до своєї кімнати. – Де взагалі поділася ця панда? 

– Я тут, тут пані Айлін. Щось хотіли? – вбіг захеканий помічничок, а я аж пирснула від сміху.

– Звідки це в тебе? – сяк-так заспокоївшись, вказала на його обличчя. Тепер же воно дійсно було немов у панди. Схоже, письменнички ті ще діти. 

– Ви про що? – напевно той і не підозрює, що в нього все обличчя розмальоване фломастером. 

Аж поностальгувала трішки. Колись те саме сталося з моєю колегою по зйомках. Називається, поїхала заночувати до сестри, а повернулася з розмальованим обличчям, завдяки своїм любим маленьким племінничкам. Ще й маркерами, які не змиваються. І це прямісінько у день фінальної зйомки. Скільки ж часу її обличчя відтирали, а потім гримували… Навіть тоді не сила була гніватись. Як і тієї миті, коли до моєї кімнати забіг Карім.

– Сам подивись, – тикнула йому дзеркало в руки, тихенько хіхікаючи.

– Аааа, – лише й зміг сказати той та схопивши упаковку вологих серветок, що завжди носив з собою, почав терти своє обличчя. – Я їм покажу! Ще й як покажу, як мене злити!

– Кому покажеш? – підсміювалася, не в змозі стриматися. 

– А кому покажу? – поглянув Карім на мене якось розгублено й я вирішила трішечки скористатися моментом.

– Валері і…– так не хотілося вплутувати другого красунчика. Але ж вони типу команда…

– І Тіму? – довірливо поглянув він на мене. Чому ж його так легко переконати в чомусь?

– І Тіму, – а нехай. Обом буде корисно отримати трішки прочуханки. Щоб знали, як задивлятися на Уляну.

– Але як це зробити? 

– А що там в них зараз по випробуваннях?

– Руїни були… – почав перегортувати список Карім. – Та їм зараз вже нічого такого не підкинеш. 

– А може замінити якесь випробування? Ти ж казав, що ви зробили значно більше карт, ніж потрібно. 

– Але що може бути такого? – Карім навіть припинив відтирати власне обличчя, навсправжки задумавшись про те, що можна підготувати Тіму з Валерою. – В голову лізуть лише кози.

– І більше нічого?

Той лише похитав головою. Ну звісно, що в нього на думці лише кози. Говорила Каріму, що це не зовсім відпустка, але йому хоч кіл на голові теши. Кожнісінького дня якась інша футболка і всі як на підбір з козлиною мордочкою. Навіть з часом почала знаходити їх спільні риси з Карімом. Проте з іншого боку мені подобалося те, що він не приховує власних захоплень і в цьому немає нічого такого радикального, за що можна було б звільняти. 

– Знаєте, тут навіть є одна козяча ферма. Мехмет якось казав, що там роблять неймовірну соковиту бринзу.  Думаю, їм буде несолодко, якщо ми прикріпимо цидулку до однієї з кіз. Зараз же з Озканом поїдемо до неї, – аж загорівся Карім. 

Я ж навіть не збиралася зупиняти його, а тепер вже абсолютно спокійна повернулася до свого роману. Вже цілих двадцять сторіночок написала. Не знаю, звісно, чи взагалі комусь це показуватиму, але побачимо…

До часу випробування навіть було встигла забути про свою невеличку помсту, але як тільки машина хлопців поїхала, прокинулося моє сумління. А що як вони травмуються? Чи значно гірше – коза не буде спокійнісінькою? 

Ходила по номеру й не знаходила собі місця. До роману повертатися не хотілося. Навіть у гардеробі не надто копошилася. Тім запросив на побачення, а я замість того, щоб причепуритися чомусь нап’яла на купальник перші ліпші шорти й майку. Надто нервувала. Немов нутром відчувала, що щось не так.

І справді, коли хлопці приїхали, на власні очі в цьому переконалася. На щастя, таки Валера знову поліз щось доказувати Тіму, тому другий залишився неушкодженим. Але кучерявчик виглядав не дуже. Спершу він ніби хотів продемонструвати, що з ним все добре, але чим ближче підходив до номера, тим більше накульгував. Отже, йому неабияк дісталося…

Захотілося водночас тишком позловтішатися, а з іншого вже була під дверима його номеру, ніяк не наважуючись постукати. Але тут почула, як на сходах хтось перечепився й швиденько сховалася до ніші в стіні неподалік. Тім… Який же він чудовий. Здається, ніби якої гидоти притягнув, але чомусь впевнена, що вона Валері допоможе. Але кучерявчик таке невдячне… навіть не прийняв. Хотіла було сама увірватися до його номера й тикнути смердючою маззю йому прямо під носа, але тут вже й нова гостя на горизонті з’явилася. Щось вони з напарником надто швидко повернулися зі свого випробування. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍