Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Ти читала лише дві його книжки, − вона говорить це так, наче я взагалі всього дві книги прочитала за все життя. – І то колись там, у шкільні роки. 

− Може, − тим часом якось автоматично повторює Ігор. – Та якщо так чи якось так, то біс із ним. Можна й без дітей. Вже награвся у повноцінну сім’ю. 

У мене сам по собі затамовується подих – ніщо не має завадити почути мені все, що він скаже на цю тему. 

Та Ігор не розвиває її. Бабуля переводить розмову в інше русло:

− Ти не голодний? У мене борщик свіженький.

− Ой, ба, я б із радістю поїв твого борщу, але сьогодні в мене шлунок повний. 

− Чим тебе Яна так нагодувала? 

− Запечена риба і салат. Вона в мене поборниця здорового харчування. А борщі, супи взагалі за їжу не визнає – вітаміни там «убиті» й жирне занадто… Вона колись варила борщ, ніби як заради мене. Але то вийшли якісь помиї, ба. Та я щосили вдавав, що мені подобається.

− А сама вона тобі подобається? – бабуля виголошує оте питання, яке саме зараз виникає і в мене. 

− Я люблю її, − несподівано говорить він. Тобто, це не мало б звучати для мене так уже й несподівано, бо я чула від нього безліч разів ці слова, але, може, то було такою ж правдою, як про смачний борщ чи захоплення моєю фігурою.

− Більше, ніж Катю?

− Більше.

Катя? Тобто вбита дружина? О, так, він любить мене більше – я ж іще жива! 

− Часто згадуєш їх?

− Буває, проскакує якийсь окремий епізод, але завдяки цим диво-уколам – жодних емоцій. Головне, не пропускати, як тільки ця штука вивітрюється з організму, така неймовірна злість накрива… Добре, що Яна мене таким не заставала. Це було б важко пояснити.

О, дорогенький, сьогодні тобі зі мною буде дуже важко!

− Тепер поставив нагадування на телефоні. Але сьогодні медсестричка підвела – грип у неї. А Яна як почула, що я до тебе – ледве вмовив не їхати.

− Я можу приїхати до вас, − пропонує бабуля. – Хоч сьогодні. Бо ще подумає, що ти десь по дівках шлявся, − сміється й трохи підкахикує.

Знову вона наче читає мої думки. 

− Сьогодні в мене інші плани щодо неї, − у його голосі звучить «ну-ти-розумієш». – Але на вихідних, так, можна влаштувати родинний обід. У батьків. І її маму запросити. Ми з нею бачимося щонеділі. Я вже для неї як рідний. Може тому, що рудий, як усі її діти. 

− У Каті взагалі не було батьків, з якими можна бачитися, − якось задумливо промовляє бабуля. 

І навіщо вона йому про це нагадує? Чи він справді нічого не відчуває після цього свого диво-уколу? Він так кожен день ширяється? І що це за ліки такі чудодійні? 

− Ш-ш-ш, − Ем Ді прикладає пальчика до губ. 

Мені доводиться спакувати чергові визрілі питання в довгий ящик. 

− І під час цього обіду я їй освідчуся, − піднесено, наче промовець на параді, виголошує Ігор. 

− О, тоді я точно маю бути, − радіє бабуля.

− Вона не зможе відмовити мені при всіх вас.

Суть останніх трьох фраз доходить до мене повільно, дуже повільно. Але ось почуті слова зустрічаються із зоною мого мозку, що відповідає за усвідомлення, й мене починає лихоманити.

− Буду вже рушати, ба, − долинають нові слова. – Я обіцяв повернутися щонайдовше за дві години.

Чути, як двоє майже одночасно встають з дивана.  

− Добре, Ігорюш. Хай у вас все складеться.

− Час, − Ем Ді торкається моєї руки. 

Сама знаю, що час, але моє тіло застигло в якомусь ступорі. 

− Швидше! – дівчинка б’є мене по обличчю ледь відчутними прохолодними долоньками.

Це допомагає. Швидкими кроками я прямую до виходу. Добре, що підлога заслана килимовими доріжками, інакше мене було б чути на весь дім. 

− А борщ у неї справді неїстівний, − чую вже біля вхідних дверей. 

− Ще навчиться. А ні – то до мене приїжджатимеш.