Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

розділ 15

Дженні йшла довгим коридором у бік великої кімнати, Михайло швидкими кроками наздоганяв її.

—Дивно все це. Стільки років нічого не відбувалося! І який же колір та запах? — спитала дівчина.

—Червоний і запах цитрусу, — захекавшись, відповів той.

—О, нарешті! Я думав цього ніколи не станеться, — захоплено сказав Мерлін, постаючи перед дівчиною. Та від несподіванки здригнулася і зупинилася, роздратовано дивлячись на нього.

—Що ти маєш на увазі?

—У нас з'явився Альфа. Твій істинний, — усміхався Мерлін.

—Мій істинний? — здивувалась Дженні.

—Саме так, — він був такий радий цій новині.

—І що це означає? —  Насторожилася дівчина.

—Те, що ти маєш вийти за нього заміж, — променисто посміхався Мерлін. — Тільки так ти зможеш залишитись у світі живих, — без тіні посмішки, сумно сказав хлопець.

—Заміж? Це жарт?                    

—Ти вийдеш за нього заміж, — незворушно говорив він.

—З якого це дива? Чому саме заміж? І я не хочу тут залишатися, — обурилася Дженні. Вона втомилася від такого життя.

—Щоб створити ілюзію, відвернути увагу від деталей, які неповинні знати деякі люди. І так, він людина. Він ще не повністю готовий до цього ритуалу, — втрутилась в розмову світловолоса жінка в оксамитовій сукні. Звук її підборів ехом відбивався від кам’яних стін коридору в якому вони знаходились.

—І до якого ж ритуалу він ще не готовий? — сердито запитала дівчина світловолосу, та лише м’яко посміхнулась.

—Він може зруйнувати бар’єр, який захищає цей кристал. Гадаю, ти вже знаєш що там?

—Я чула про це та не знаю точно що там. Він говорив зі мною, розказував про якийсь кристал, та я гадала, що це міф, — с кожним словом її голос ставав дедалі тихішим.

—Як бачиш, це правда.

—А якщо не провести цей ритуал?

—Ти потрібна цьому світу. Твоя кров для людини, як ліки. Ти багато кого можеш вилікувати, ти  гібрид — суміш людини та ангела, — спокійно промовив хлопець.

—Прокляття якесь, а не життя, — з гіркотою вимовила дівчина обійшовши того, хто стояв попереду.

—Хочеш перетворитися на неприкаяну душу? — зупинив її Мерлін.

—Подумаєш, відправлять у чистилище, — дівчина зупинилася на секунду, потім продовжила йти вперед.

—Ні, ти й надалі балансуватимеш на межі двох світів. Ти більше не зможеш потрапити ні до світу живих, ні до світу мертвих, нікому такого не побажаю. Він стане твоїм якорем, а ти зможеш і надалі нормально існувати. У світі живих твої сили закінчуються, подумай про це, — хлопець ішов за дівчиною, намагаючись переконати її.

—Хто він? — холодно спитала вона.

—Гадки не маю, ти сама знайдеш його за запахом цитрусу та хвої. Це, до речі, твій запах, — лукаво дивився він на неї.

—Я думала у мене квітковий запах. А до чого тут взагалі запах? — здивувалася Дженні.

—Кожна людина має свій природній запах, — почала жінка, крокуючи з лівого боку від Дженні.

—Знаю, — перебила її дівчина. — Та ви не відповіли на моє запитання. До чого тут запах? Як може якийсь камінь, мати запах? Камінь не може пахнути.

—Ти права, але не забувай — це незвичайний камінь. Сама не знаю як це працює. І не потрібно закочувати очі! Я бачу таке вперше. Це виняток з усіх правил, я більш ніколи такого не робила ні з ким. Якби знала, що буде все так складно — одразу б віддала тебе Йому. Та мені стало шкода тебе. Щось було в тобі, що не давало мені спокою і я повернула тебе до життя, нехай і в такий спосіб, — поспіхом говорила жінка. Дженні зупинилась й поглянула на неї.

—Якщо моя кров має цілющі властивості, то чому ж я ніколи не використовувала її?

—Спочатку я не знала про це, а потім не було потреби в цьому. Від одного твого дотику до хворого, він міг зцілитись. Іноді були такі випадки, коли твоя кров зцілювала хворих, але ти можливо цього не пам’ятаєш? — насупила брови світловолоса.

—Можливо. І де його шукати?

—Серед живих. Він же людина, — знизав плечима хлопець.

—Та ви знущаєтесь? Я і так намагаюся менше контактувати з людьми, боюся ненароком витягнути душу, а ти кажеш мені, що я маю вийти заміж за людину?! Він і дня не зможе прожити, — від люті дівчина почала кричати, злим поглядом дивлячись на хлопця навпроти. Михайло, що спостерігав за розмовою цих двох, намагався щосили триматися, щоб не засміятися в голос. Мерлін відкрито знущався з дівчини. Збоку це виглядало дуже смішно. Йому було жаль дівчини, але ця ситуація здавалася йому кумедною.

Він твій істинний, і так вирішив не я, а камінь, — розвів руки в сторони Мерлін, невинно дивлячись на неї.

—Та що ж це за камінь? — сердитий погляд пропалював хлопця, він мимо волі зжався, дивлячись на те, як сірий колір очей дівчини поступово почав змінюватися на чорний.

—Наскільки мені відомо, у цьому камені знаходиться твоя душа, а та людина, за яку ти маєш вийти заміж, його «охоронець», — втрутився в розмову Михайло, привертаючи увагу до себе. Мерлін непомітно видихнув, коли та відвернулася. Михайло від її погляду стрепенувся, але намагався не подавати виду, що злякався. — Через те, що ти «пішла» надто рано, тебе повернули, а твою душу запечатали в цей камінь. Щоб людина, дарована тобі Долею, могла звільнити твою душу, і ти змогла повернутися у світ живих і прожити довге життя в ролі людини, — нервово промовив хлопець. Але потім помітив, як погляд дівчини почав змінюватися, знову набуваючи звичного вигляду очей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍