Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

—Тож, я можу стати людиною? А потім спокійно померти в належний час? — тихим голосом говорила дівчина, приголомшено дивлячись на хлопців.

—Так, — впевнено промовив Михайло.

—Але чому саме зараз колір змінився? — Вона глянула на Мерліна.

—Напевно, ви вже зустрілися, тільки ти поки не знаєш, хто це, — знизав плечима той.

—Я можу ненароком забрати його душу? — обережно спитала вона.

—Ти цього не зможеш зробити, — запевняв її Михайло.

—Чому?

—Точної причини я не знаю. Просто знаю, що нашкодити йому не зможеш ніяк, навіть випадково.

—Тобто мені треба просто ходити та шукати його? — Здивовано дивилася на хлопців Дженні.

—Якщо ви вже зустрічалися, його аура мала змінитись, коли він був поруч, і залишити відбиток на тобі, але оскільки татуювання вовка в тебе ще немає. Отже, ви ще не зустрічалися, — Михайло невпевнено почухав потилицю, дивлячись на Мерліна.

—А чому саме вовк?

—Тому що ця тварина — його покровитель. У деяких міфологіях вовк виступає як провідник душ. А твій «охоронець» незвичайна людина, точніше, його душа.

—Я повинна всіх їх обнюхувати? — Злякано й з огидою вона дивилася на Михайла.

—Ні, не треба, — засміявся хлопець. — Його запах ти зможеш вловити за кілька кілометрів. Твоя душа несвідомо тягтиметься до нього. Поряд з ним ти втрачатимеш контроль, — сказавши це, хлопець увійшов до кімнати, за ним Мерлін та Дженні. Вони стояли по обидва боки від Михайла дивлячись на камінь. Дівчина підійшла ближче до столу, але дійшовши до середини кімнати, вона чолом ударилася об невидиму стіну. Зашипівши від болю, вона потерла лоба, сердито подивилася на хлопців, що стояли, намагаючись стримати сміх.

—Сам не знаю, що це, але близько підійти до столу поки що нікому не вдалося. Схоже на якесь захисне поле, — припустив Мерлін.

—Я люблю цитруси, — уважно розглядаючи камінь, сказала Дженні. — Тут, справді, моя душа? Хіба душу не повернули мені, коли я прийшла до тями в лікарні? — Вона уважно подивилася на хлопців.

—Ні, твоя душа знаходиться в цьому камені, — відсторонено відповів Михайло, повільно підходячи ближче до бар'єра, уважно дивлячись на камінь і складаючи руки на грудях.

—Але як я можу відчувати те, що відчувають інші? — приголомшено дивилася на нього Дженні.

—Сам не знаю. Наскільки я знаю, твій розум повернули до життя, щось у тебе підтримує його. Може, якусь частину душі тобі й повернули, — задумливо дивлячись на камінь, він потирав підборіддя.

—Це все витівки Долі. Смерть мав забрати хлопчика, який сидів у іншій машині. У тій аварії мали загинути інші люди. У машині була бомба, але вона не спрацювала і помилково забрали твоїх батьків, — буденним голосом говорив Мерлін.

—Той хлопчик був сином друга мого батька. Він був адвокатом, зв'язався не з тими людьми. Я не знаю, над чим саме він працював. Того дня ми мали поїхати за місто. Моєму батькові дуже сподобалася машина його друга, і він попросив покататися на ній, — з сумом згадувала дівчина, дивлячись на камінь. У куточках очей почали скупчуватися сльози.

—Доля підступна жінка, — важко зітхнув Мерлін.

—І непередбачувана. Вертить людськими життями, як хоче, — роздратовано додав Михайло.

—Схоже їй нудно, якщо вона так робить, — тихо промовила Дженні.

—Агов, я все чую. Непотрібно з мене робити якогось монстра, — обурилась світловолоса жінка й ближче підійшла до Михайла. — Так, є певний сценарій, за яким живе кожна людина, але вона має право вибору. Людина сама, виходячи з ситуації, що склалася з нею, обирає яким шляхом йти. Іноді я беру участь у житті людини. Намагаючись щось виправити. А іноді просто з цікавістю спостерігаю за тим, що відбувається, — знизала вона плечима.

—Але чому так сталося? Чому мій батько вирішив сісти саме до тієї машини? — тремтячим голосом говорила дівчина, по щоках котилися гарячі сльози.

—Іноді демони втручаються в життя людей. Шлях в цей світ їм закритий, та вони знаходять шпаринки через які можуть проникнути й «вселиться» в людину, яка стає одержимою чимось. Твоєму батькові просто сподобалась машина сусіда, а демону, що сидів в ньому захотілось покататись на тій машині. А той чоловік був не проти, бо щось запідозрив. Мені чомусь здається, що він відчув присутність Смерті.

—Люди, що повинні скоро померти, зазвичай відчувають присутність Смерті. Іноді їм вдається уникнути «зустрічі» з ним, іноді стороння людина може випадково зайняти їхнє місце і залишити світ живих, — пояснив Мерлін.

—Смерть уже був на тому місці, де сталася аварія. Він очікував на твого сусіда, та він не очікував, що за кермом буде твій батько, та ще й не один. Я вимолила тебе в нього. Досі дивуюсь, як ти вижила при такому зриві. Твої батьки одразу загинули від тяжких опіків, в тебе також були сильні опіки, але в тебе був шанс ще вижити, десь вглибині твій вогник ще палав. Можливо тому я й вирішила тебе повернути до життя, — задумливо запитала вона.

—Та без наслідків повернути тебе не вдалося. Твоя шкіра була сильно пошкоджена, як і твоя душа, — тихо говорив Мерлін, підходячи ближче до дівчини, обіймаючи її за плечі.