Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

24. СІм'я

У духовці пеклися овочі з рибою. Стефанія дивилася, як рум'яніє її улюблена дорадо, й зовсім ні про що не думала. Останнім часом це був її звичний стан.

— Мамо…

Вона сіпнулася і повернулася до дверей.

— Солю? Ти вже зі школи? Уроки вже закінчилися?

— Угу. Вже майже п'ята.

Стефанія дивилася на дочку з розтуленим ротом, не знаючи, що сказати. Це вперше з часу скандалу Соля заговорила сама, вперше сказала чотири слова за один раз.

Аж раптом Соломія здивувала ще більше — зайшла на кухню і стала поруч, теж подивилася на духовку.

— А спечемо потім круасани? Разом, як раніше.

— Доню… Так, звісно, так. Спечемо.

На очі Стефанії виступили сльози. Часто закліпала, похапцем втерла мокрі вії. Невже її донечка більше не ображалася? Невже готова була вислухати?..

Хотілося з’ясувати все якнайшвидше, але вона занадто боялася сполохати дочку, боялася натиснути. Схвильовано затарабанила:

— Риба вже, мабуть, готова. Зараз вийму її. Листкове тісто є, я вчора купила. Біжи переодягайся, і приготуємо.

— Я швидко. — Соля всміхнулася і побігла до себе.

У Стефанії було повно запитань, але вона не поспішала їх ставити. Вони справді просто готували круасани. Спочатку мовчки, а потім зав’язалася розмова про школу й поїздку до Лондона. Маленькі акуратні круасани з вишневим джемом якраз попрямували в духовку, коли Соля заговорила про інше:

— Мамо… Те, що сказав Ян в інтерв’ю, правда?

— В якому інтерв’ю?

Вона знала, що він мав останніми днями багато розмов з журналістами й блогерами, але нічого не дивилася й не читала. Не до того було.

— Вчора ввечері вийшло його інтерв’ю у Слави Данилюка. Подивися… Там в кінці про тебе. Гукнеш, коли круасани спечуться?

— Гукну.

Стефанія дочекалася, що Соля вибіжить з кухні, а тоді знайшла свій смартфон і ввімкнула потрібний ефір. Відео тривало понад годину, але вона перемотала в кінець.  

— Яне, нещодавно соцмережі стали на вуха від чуток про твій роман з поеткою, авторкою текстів до твоїх пісень Стефанією Прус. Що скажеш на це? Правда? Брехня? — запитував ведучий.

Вона не дихала, слухаючи Янову відповідь. Затулила рот рукою, почувши з його вуст слово «закоханий», і так тримала, щоб не видати жодного звуку. Серце вилітало з грудей.

Його слова відгукувалися в ній, від кожного складу дужче пульсувало у скронях, кінцівки м’якли, а очі ставали вологими. Ян її рятував. Цим інтерв’ю він рятував її імідж, її сім’ю, її стосунки з дочкою.

Скільки разів вона переслухала його слова? Не рахувала, але врешті-решт виявила, що знає їх напам’ять, повторює за ним. Так би й сиділа годинами, якби не запищала духовка, повідомляючи про спечені круасани.

— То правда? — Солю гукати не довелося, вона прийшла сама. Зупинилася у дверях, чекала відповіді.

Стефанія не хотіла брехати більше. Бачить Бог, не хотіла. Збиралася поговорити з Солею як з дорослою дівчиною, пояснити все. Але погляд доньки був таким обнадіяним, таким світлим, у ньому в ці хвилини палала така довіра до матері, що розвіяти це світло було б злочином. Нехай буде так. Нехай буде, як сказав Ян. Все одно скоро його напівбрехня стане цілковитою правдою — вони з донькою поїдуть до Лондона, а він залишиться хлопцем з розбитим серцем.

— Так, Ян сказав правду.

Соля всміхнулася. Зайшла на кухню і сіла за стіл, чекаючи, доки мама вийме круасани й зробить чаю.

— Вибач, що не хотіла тебе слухати, — сказала трохи присоромлено.

Стефанія важко ковтнула, відігнала почуття провини й відповіла:

— Не треба просити вибачення. Це ти мені вибач. Я не мала дозволяти, щоб до такого дійшло.

Вона поставила на стіл тацю з круасанами, зробила дві чашки чаю і сіла навпроти доньки. Соля взяла ще гарячий круасан і, дмухаючи на пальці, зізналася зі смішком:

— Коли з’явилися ті дурні чутки, мені було соромно перед однокласницями… А тепер, після вчорашнього інтерв’ю, всі заздрять тобі й думають, що ти крута. У соцмережах Янові фанатки показилися — навперебій збираються рятувати його серце, уявляєш?

— Сподіваюся, хтось таки врятує. — Стефанія усміхнулася, щосили стараючись не виказати поглядом біль, що заліг в душі.

— Мамо… А ти… — Соля заправила пасмо волосся за вухо, прикусила губу — щось хотіла спитати, але не знала як.

— Запитуй. Ти ж знаєш, що можеш поговорити зі мною про все.

— Я просто подумала… — Соля зітхнула. — Ян класний. Коли він приходив до тебе… З ним було весело. Ти точно… Ну… Він тобі зовсім не подобається?

Стефанія змогла відповісти не одразу. Узяла круасан, надкусила і запила чаєм. Лише вгамувавши тремтіння серця, сказала:

— Він дуже талановитий. І він хороша людина. Але у мене є ти й твій тато. Ви — на першому місці.

Вона зазирнула у вічі дочки. Тиха задума й ніяковість Солі розтанули, її погляд світився веселістю.

— Це добре. Мамо, я дуже рада! Тільки… Просто щоб ти знала: я любитиму тебе все одно, якщо навіть ти любитимеш когось ще. Більше не дутимуся. Я люблю, коли тобі весело і ти усміхаєшся.

Стефанія думала про те, якою розумною росте її дівчинка. Дивилася, як Соля смачно їсть круасани, слухала про найближчі виступи й плани щодо Лондона… І раділа. Хай там як, а їхній шлюб з Володимиром не марний — на світ з’явилася вона, людина, задля якої Стефанія готова гори звернути. І перекроїти власне життя — теж.

— Чимось дуже смачно пахне, — почувся голос з коридору, й за мить на кухню зайшов Володимир.       

— Ми зробили круасани! — вигукнула дочка. — Будеш їсти з нами?

— Буду.

Володимир сів на своє місце на чолі столу, і Стефанія налила йому чаю. Він розповідав про новий документальний проєкт, в який його запрошують, Соля слухала і розпитувала, Стефанія теж іноді вставляла слово. Прямо сімейна ідилія, думалося. От тільки б на душі не було так гірко…

Вона відвела погляд вбік і глянула на смартфон, екран якого засвітився — прийшло повідомлення. Знала майже напевно — від Яна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍