Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

25. БеРЕгти беРЕги

Бути з ним — як купатися в океані, тішитися і шторму, і штилю, любити воду солону і навіжену, м’яку і ніжну, дозволяти собі пливти. Бути без нього — наче потонути, впасти на саме дно океану, де вже ні хвиль, ні відпливів, сама непроглядна темрява.

— Ти любиш воду? — спитала Стефанія, примостившись на Яновому плечі.

Вона водила пальцем по його голих грудях, іноді перечіплюючись за ланцюжок з підвіскою-зіркою.

— Люблю, — сказав він. — Чому запитуєш?

— Подумала, що багато всього ще про тебе не знаю. Ти купався коли-небудь в океані?

— Лише в морі. Зажди, як там у твоєму вірші… Таке зухвальство! Нервово курить маяк у далях, аж в сяйві обрій горить, та ми уціліли нібито…

— І знаєш, ніщо, ні глибини, ні шторм не лякає, боюся тільки в пориві пристрасті море випити. — Стефанія всміхнулася, процитувавши останні рядки свого вірша. — Це про тебе. Я написала це про тебе.

Нещодавно вона дала йому кілька нових віршів, так би мовити, подарувала матеріал для нових пісень. Серед них був і цей.

— Я відчував. Зроблю з нього пісню. Потім обов’язково.

Вона всміхнулася, поцілувала його у груди, прямо в те місце, де билося серце.

— Я запитувала про океан, бо мені іноді здається, що наші стосунки як океан — непередбачувані, глибокі. Небезпечні, але такі манливі. А ще ми не бачимо берегів.

— Це погано?

— З погляду життя в моменті — ні, навіть добре. Але якщо дивитися на життя як на зміну моментів, плавний їх плин, тоді береги потрібно берегти. Інакше загубишся.

— Берегти береги… Ти напишеш про це вірш?

— Хтозна. Можливо.

Ян перекинув її на спину. Нахилився близько, торкнувся чолом її чола. Прошепотів:

— Але ж той твій вірш називається «До біса берег».

— Ось такою я стала. Сама собі суперечу.

Вона занурила пальці в Янові густі пасма. Заплющила очі й завмерла, всотуючи в себе дотики. У цій миті хотілося розчинитися. Хотілося закарбувати її в собі. Щоб ніколи не забути.         

Він нахилився до її губ. Ніжно обцілував їхні м’які вигини, ледь проник язиком між них, радше дражнячи, ніж цілуючи.

— Я хочу тебе цілувати, доки губи не заболять, — прошепотів. — Хочу бути в тобі до виснаження. Хочу торкатися так довго, щоб на моїх долонях залишився відбиток твоєї шкіри, а на твоїй шкірі — відбиток моїх долонь.

— Роби це.

Вони ще мали трохи часу. Дні, тижні… Це багато чи мало для того, щоб попрощатися? Багато чи мало для того, щоб насититися?

Ян торкнувся губами підборіддя Стефанії, побіг вниз шиєю, дістався її грудей… А потім ще вниз, і ще, і ще. Цілувати її — його спосіб релаксу, хобі, антидепресант. Кохати її — його потреба, природний стан душі, нагорода за всі гарні вчинки й покарання за всі погані. Давно зрозумів цю істину, а у хвилини близькості лише зайвий раз підтверджував.

Стефанія поклала долоню на його груди, легко відштовхнула, змусила лягти горілиць і осідлала його стегна. Хапнула ротом повітря і блаженно всміхнулася, заплющила очі. Ян дивився на неї з-під напівстулених повік, дивився й думав, яка вона для нього прекрасна, найкраща в цілому світі. Думав, як добре було б щодня бачити її. До кінця життя. Як добре і як неможливо.

— Я кохаю тебе, — прошепотів у ту хвилину, коли інші говорять щось банальніше, якийсь «ох» чи «ах».

Вона не відповіла словами, але нахилилася й поцілувала глибоко, стихійно.

А потім вони лежали й віддихувалися, повернувшись до вікна. Ян обійняв її зі спини, накрив долонею її груди.

— Перший сніг, — прошепотіла Стефанія, роздивляючись лапаті сніжинки, які пролітали за вікном.

— Точно. Знову зима.

— Знову… Пам’ятаєш, як ти пропонував мені пограти у сніжки?

Ян тихенько засміявся.

— Ти тоді була така холодна. Холодніша, ніж сніг.

— Якщо нападає багато, пограємо?              

— Залюбки. — Він поцілував її в плече. — В океані бувають снігопади?

Вона замислилася.

— Ніколи про це ннедумала. Гадаю, бувають.

— Якщо колись дізнаєшся точно, напиши мені.

— Обіцяю.

Сніг став густішим, тож цілком міг подарувати їм шанс на гру в сніжки. Тому вони мовчки чекали. Мали сьогодні достатньо часу — цілісінький день.

Тут, в новій квартирі, яку Ян орендував у дорогому ЖК, можна було розслабитися. Не боятися сусідки зверху, якій заважатиме дим з вікна, чи давніх підступних друзів. Ніхто з Янових знайомих не знав цієї адреси. Люди, які жили по сусідству, теж любили тишу й анонімність. Ідеальне місце для коханців.

Тут вони зустрічалися у вільні години посеред робочих буднів чи у вихідні, як сьогодні, коли Ян не мав концертів, а Стефанію ніхто до вечора не чекав вдома — Володимир повіз Солю на танцювальний виступ у Чернігів. Перед від’їздом до Лондона донька хотіла проводити більше часу з татом, тож у Стефанії був час для себе і Яна.

Вони вийшли з будинку на смерку. Снігу нападало сантиметрів п’ять, він був сухим, ліпився погано. Ян довго мудрував, щоб зліпити з нього таку-сяку сніжку, а потім довго ганявся з нею за Стефанією по подвір’ю житлового комплексу.

— Ай! — сміялася вона. — Прямо в шию!

— Вибач, я цілився у спину, але ти повернулася.

— Ну зажди! Я тобі зараз…

Вона теж ліпила сніжки. Вони розсипалися, не долітаючи до Яна. Було смішно. Радісно.

Коли востаннє вона стільки сміялася? Коли востаннє він так веселився?

Сніг тепер був усюди — не тільки на землі й деревах, а й на її волоссі, на його волоссі, на їхніх плечах, пальтах.

— Тобі не змерзли руки? — Ян взяв почервонілі пальці Стефанії у свої гарячі долоні. — Змерзли…

— А чому в тебе ні? Ти знаєш якийсь секрет?

Він підморгнув і засміявся. Підніс її руки й, нахилившись, зігрів їх подихом.

— Поруч з тобою я завжди горю.

Стефанія усміхнулася, хоча в горлі з’явився клубок, що підштовхував до ридань.

— Гори й надалі, без мене. Будь ласка, гори. Ти такий чудовий, коли чимось гориш.

Ян підняв на неї очі, ледь-ледь вологі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍