Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Кремена провів їх коротким проходом і відчинив двері.

— Ось гарнюня маленька вітальня! — сказав він. — Сподіваюся, вона вам сподобається. А тепер даруйте. Я дуже заклопотаний. Не маю часу на балачки. Мушу йти. Тяжко працювати на двох ногах, але я не худну. Зазирну до вас згодом. Коли щось захочете, візьміть до рук дзвіночок і подзвоніть — прийде Ноб. А якщо не йтиме, то далі дзвоніть і кричіть!

Нарешті він забрався геть, а гобіти почувалися так, ніби їм не залишили ні ковтка повітря. Здавалося, господар, попри всю його заклопотаність, здатен теревенити без кінця. Вони перебували в невеликій затишній кімнаті. Яскравий вогонь горів у каміні, а перед ним стояли невисокі зручні крісла. Були там і круглий стіл, накритий білим обрусом, і великий ручний дзвоник на ньому. Та Ноб, гобіт-служка, влетів до кімнати раніше, ніж вони надумали подзвонити. Він приніс свічки та заставлену тарілками тацю.

— Бажаєте чогось випити, панове? — запитав. — Може, показати вам спальні, доки готується вечеря?

Четверо мандрівників умились і саме випили до половини пиво зі своїх доволі глибоких кухлів, коли пан Кремена та Ноб з’явилися знову. Умлівіч стіл заставили стравами. Були тут і гарячий суп, і холодне м’ясо, й ожиновий пиріг, свіжі буханці, бруски масла та майже відстояний сир — смачна проста їжа: така сама смачна, якою вона могла би бути в Ширі, й цілком домашня, щоби розвіяти нещодавні Семові побоювання (втім, вони й так уже потроху відступали під дією чудового пива).

Власник трохи покрутився довкола них і зібрався піти.

— Не знаю, чи захочете ви долучитися до товариства по вечері, — сказав він, стоячи у дверях. — Можливо, ви з більшою охотою повкладаєтеся спати. Проте, якщо надумаєте, знайте: товариство радо вас вітатиме. Сторонні — тобто я, вибачайте, хотів сказати: мандрівники зі Ширу — нечасто до нас заходять, отож нам би дуже хотілося почути новини звідтіля чи якусь історію або пісню. Але то вже на ваш розсуд! Дзвоніть у дзвоник, якщо вам чогось забракне!

Завершуючи вечерю (вона тривала безперервно три чверті години, без жодних відволікань на теревені), гобіти почувались уже такими збадьореними та сповненими снаги, що Фродо, Піпін і Сем вирішили долучитися до товариства. Тільки Мері сказав, що там буде надто задушливо.

— Я трохи посиджу собі тихенько біля вогню, а потому, можливо, вийду подихати повітрям. Зважайте на те, як вимовляєте «П» та «КВ», і не забувайте, що ми мали би їхати потайки, проте ще й досі на великій дорозі, причому неподалік од Ширу!

— Та гаразд уже! — озвався Піпін. — Подбай-но про себе! Не заблукай і не забудь, що найбезпечніше — в домі!

Гучне товариство зібралось у великій залі заїзду. Типів було там чимало, й різних, як зауважив Фродо, щойно його очі призвичаїлися до світла. А джерелом світла був насамперед камін, у якому яскравим полум’ям палали дрова, бо світильники, які звисали зі сволоків, блимали тьмяно і майже потопали в диму. Ячмінь Кремена стояв біля вогню і розмовляв із парою ґномів та з кількома дивними на вигляд чоловіками. На лавках примостився різношерстий народ: люди з Брі, гурт місцевих гобітів (вони сиділи та базікали про своє), ще кілька ґномів та інших незрозумілих істот, котрих важко було розгледіти в мороці, бо тулилися вони по кутках.

Щойно ввійшли ширські гобіти, залунали дружні вітання брійців. А чужинці, особливо ті, котрі прийшли Зеленшляхом, дивилися на них із цікавістю. Господар заїзду познайомив новоприбулих із присутнім тут народом Брі, але так швидко, що, хоча вони й почули чимало імен, кому яке з них належить, певні не були. В усіх людей із Брі імена були якісь рослинні (і для ширців трохи дивні), приміром, Ситник, Козолист, Вересоніг, Паперівок, Чортововн і Папоротняк (не кажучи вже про Кремену). Декотрі гобіти мали такі самі імена. Непоодинокими були, наприклад, Полинники. Проте більшість мала природні для гобітів імення: Крутосхили, Борсухатки, Довгонори, Пісконоси, Тунельники — чимало таких побутувало й у Ширі. Було тут і кілька Підгорбинів зі Стога, а тому що вони навіть не уявляли собі, що можуть поділяти своє прізвище з кимось, хто не доводиться їм родичем, то сердечно привітали Фродо, ніби давно загубленого двоюрідного брата.

Гобіти з Брі були приязні та допитливі, й невдовзі з’ясувалося, що Фродо хоч-не-хоч доведеться бодай почасти пояснити їм, що він тут робить. Отож він розповів, що його цікавлять історія та географія (при цьому багато хто закивав головою, хоча ці слова були рідкісними у брійській говірці). А ще сказав, що має намір написати книгу (це повідомлення всі присутні зустріли враженою мовчанкою) та що він і його друзі хочуть зібрати відомості про гобітів, котрі живуть поза межами Ширу, особливо у східних краях.

Після цього безліч голосів злилась у єдиний хор. І якби Фродо справді хотів написати книгу та ще й мав при тому багато вух, то за кілька хвилин дізнався би стільки, що вистачило би не на один розділ. А якби й того раптом виявилося замало, йому запропонували б ще й довгий перелік імен, починаючи від «Старого Ячменя тут», до чиїх власників можна було звернутися з проханням надати додаткову інформацію. Та за якийсь час — позаяк Фродо не виявляв бажання писати книгу негайно, на місці — вони знову взялися розпитувати про події в Ширі. Фродо був не вельми балакучий, тож невдовзі опинився сам у кутку, придивляючись і прислухаючись до навколишніх.

Люди та ґноми говорили здебільшого про давні події, переказуючи такі новини, які всім уже набили оскомину. На півдні скоїлася якась біда, тож люди, котрі прийшли Зеленшляхом, здавалося, шукали нових земель, куди можна було би переселитись, аби жити спокійно. Трійці їм співчували, та, вочевидь, не дуже охоче прийняли би чималі ватаги іноземців на своїй маленькій землі. Але один із мандрівників, косоокий розбишака, передбачав, що в найближчому майбутньому з півночі приходитиме дедалі більше людей.

— Якщо для них не знайдеться місця, то вони самі його собі здобудуть. Вони мають право на життя так само, як усі інші, — голосно сказав він.

Місцевих така перспектива не тішила.

Гобіти не дуже зважали на все це, бо наразі воно ніби й не надто їх стосувалося. Великий Люд ледве чи проситиме селити його в гобітських норах. Їх значно більше цікавили Сем і Піпін, які тепер почувалися геть як удома і весело переповідали ширські байки.