Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Врятуй мене

− Знаєш, ти моє найбільше розчарування у житті. Не найбільше кохання, а найбільше розчарування. Як може людина у цілком типовій чоловічій оболонці бути всередині настільки прогнилою? Звідки вся ця дріб’язковість, приземленість, потяг до пліток? Та мені досі на голову не налазить, як молодий чоловік може обговорювати зі своєю бабусею кожну частину мого тіла, мій неправильний борщ, мої ненормальні танці і що там було іще?! – говорити все це йому в очі зовсім не важко. Набагато важче – встигнути виговоритись, доки він не перебив. Поривався і не раз за ці кілька речень, але я говорила досить швидко, аби він не спромагався вставляти свої п’ять копійок. Тепер у мене коротка пауза. Найбільш накипіле виплеснуто. Та й подих треба перевести.

Ми стоїмо в коридорі нашого – ні, його дому. Я навмисно приїхала пізніше за нього. А на його питання: «Де була?» відповіла: «Там, де й ти». І далі мене понесло. Й от тепер, доки я переводжу подих, він дивиться на мене своїми величезними баньками. Під ними темні кола. Над ними – кущуваті брови. Бліді губи стиснуто у майже непомітну лінію. Точнісінько тобі людська копія Grumpy Cat. І це той самий Ігор, який видавався мені ледь не Аполлоном? Так, він такий самий. Ось його руки, ноги й кубики пресу. І на обличчі, за винятком  темних кіл і напружено-невдоволеної гримаси, усе те саме. Він не став менш красивим, але ніякого потягу до нього я вже не відчуваю. Навіть не сприймаю його за чоловіка. Зараз для мене це просто особа людського виду, яку я не збираюся вбивати лише завдяки інстинкту збереження популяції. 

Понад хвилину ми дивимося одне на одного без жодного слова чи звуку. І все навколо, здається, теж завмерло. Такий собі стоп-кадр. 

− Ти навіжена, − це перше, що говорить Ігор після мовчання. Говорить тим самим своїм голосом, що раніше звучав для мене так сексуально, а зараз – просто хрипко-прокурено. – Мені й раніше здавалося, що ти навіжена. Так і є.

− Чому ж ти не дослухався себе раніше? – не зірватися на крик стає дедалі важче. – Навіщо це все було, якщо ти мене не любив, не хотів?

− Яно, я завжди тебе хотів, − він раптово вдирається у зону, яка для нього відтепер має бути забороненою, й бере мене за передпліччя. – І я тебе полюбив. А ти не здатна любити й довіряти.

− Замовкни! – оце вже крик. Усе, стриманості надовго не вистачило. Я вириваюсь, але його руки стискаються міцніше. Якщо від цього ідіота в мене ще залишаться синці… Убити мало! 

Якимось чином він однією рукою притискає мої руки до мого ж таки живота, а другою обіймає мене й притягує до себе. 

− Ти моя маленька навіжена рибка, − хрипкувато-прокурений голос намагається стати ніжнішим. 

Хочеться розпиляти маленькою болгарочкою його грудну клітину, до якої я вимушено притиснута обличчям, повитягувати ребра і вгризтися зубами в серцевий м’яз, щоб йому було хоч приблизно так само боляче, як мені. Бажання дійсно варте діагнозу навіженої. Але це лише фантазія, породжена люттю. Насправді ж із моїх очей просто котяться величезні сльози. Від чого вони? Відчуття власного безсилля, жалість до себе – цього вже достатньо. 

− Краще виплач це все, аніж кричати, − він притискає мене ще дужче й гладить по голові.

− Люди говорять одне про одного, про свої стосунки – це нормально, − він починає вдаватися до своєї філософії. – Щось применшують, щось перебільшують, щось приховують, а щось – вигадують. Ще скажи, що сама ніколи такого не робила.

− Не робила, − бурмочу я, намагаючись трохи вивільнитися. 

Він послаблює обійми. Я відсторонююся, розмащую долонями по обличчю сльози й щодуху намагаюся стримати підступи нової хвилі. Мабуть, мої очі зараз як в ображеної Машеньки із мультика.

− Навіть у дитинстві? – на обличчя Ігоря потроху повертається непохитна самовпевненість. – Ніколи не розказувала вигаданих історій? Або трохи перекручених?

Можу лише похитати головою, бо відчуваю – варто сказати хоч слово і сльози знову покотяться. Моя Мертва дівчинка – історія, яку направду я не розказувала. Вона реальна, але хто б повірив? Артем і Ольга дізналися про неї не від мене. Артем бачив її, як і привиди родичок Ольги. Моя маленька дівчинко, моя Ем Ді, що мені робити?

Але Мертва дівчинка мовчить. Вона застигла у повітрі, в кількох метрах над підлогою й безмовно дивиться на нас. Зараз вона, наче Ніколас Кейдж у «Місті янголів» − просто стоїть і спостерігає за останньою агонією помираючого. Ми обидві знаємо – цього разу їй знову бути Хароном, знову перевозити когось від живих до мертвих. Але кого? Мене чи Ігоря? Невже він задушить мене, як свою колишню дружину і дочку? А як же його ліки? Вони ж наче притупляють гнів, агресію, чи що там вони з ним роблять? 

− Треба більше спілкуватися з людьми, − продовжує свою балаканину Ігор. Звідкись у його руці з’являється паперова хустинка, й він обережно починає витирати мені сльози, які після усвідомлення того, що хтось із нас сьогодні помре, вже несила стримувати. – Прості розмови з простими людьми – ось, що тобі потрібно. Ти обрала для себе не зовсім адекватну компанію. Ці твої танці… Там чи готи якісь, чи взагалі незрозуміло, хто. І Алана ваша дивна, й музику вона для вас підбирає якусь нездорову. Може, це взагалі секта, й ти просто не визнаєш цього?

− Ти вбив їх, − піп своє, а чорт своє. – Чим вони завинили? В них теж були неправильні танці, погані друзі, несмачний борщ?

Я відступаю на кілька кроків. Мені страшно. Цієї миті дійсно страшно. Ігор має от-от вибухнути від люті, накинутися на мене, перетиснути сонну артерію, гортань – і все, ми з Ем Ді вирушимо до Табору. От чому вона з’явилася цього разу. Не попередити мене, а забрати. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍