Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Я постараюся.

— Знаєш що… Зробімо селфі.

— Селфі?

— Так. У нас немає жодного спільного фото, окрім того, що з преси… Я його зберегла, до речі. Але все одно. Зробімо селфі. Я опублікую на фейсбуці.

— Жартуєш? — Він здивувався, витріщивши очі.

— Ні, серйозно. Вже кілька тижнів, після твого зізнання на інтерв’ю, твої прихильники очікують від мене якоїсь публічної реакції. До того ж… Найбільш вдалий спосіб щось приховати — залишити його на видному місці. Можливо, нам слід було одразу використати цей хід з нашими почуттями.

Вона дістала смартфон і ввімкнула фронтальну камеру.

На фото вони усміхалися широко й, як потім здасться сторонньому спостерігачеві, весело. Ян обіймав Стефанію за плече. На її темному волоссі ще виблискували сніжинки. Його очі горіли.

За годину, коли вона повернеться додому, у фейсбуці з’явиться їхнє фото і допис:

«Одного січневого дня я почула музику цього хлопця і не встояла. Мені захотілося, щоб мої вірші пливли цією музикою, як човен хвилями океану. У житті нечасто вдається зустрічати таких особливих людей. Я рада, що зустріла Яна Нуара і змогла подарувати йому свої вірші. Побажайте моїм віршам і його музиці вдалого плавання!

До речі, ви знали, що зрідка в океані бувають снігопади?.. Зрідка, але бувають».