Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Піпін добряче розвеселив своїх слухачів історією про обвал даху Міської Нори в Міхоритові: Віла Білостопа, Голову та найтовстішого гобіта в Західній Чверті, засипало крейдою, і він вибрався з-під завалів, схожий на виваляну в борошні галушку. Проте кілька запитань змусили Фродо трохи похвилюватися. Один із брійців, котрий начебто кілька разів бував у Ширі, захотів дізнатися, де живуть Підгорбини та з ким вони родичаються.

Зненацька Фродо помітив, що дивний на вигляд чоловік, загартований сонцем і вітром, сидить у темряві біля стіни і теж уважно прислухається до гобітської балачки. Перед ним стояв високий пивний кухоль із кришкою, а сам він пахкав люлькою з довгим і незвичайно закрученим цибухом, випроставши ноги у високих добре підігнаних чоботях із тонкої шкіри, ношених, проте, вже не один рік, а тепер на них іще й налипло чимало бруду. Запилений дорожній плащ із товстого темно-зеленого сукна тісно облягав його стан, а каптур, незважаючи на спеку в кімнаті, затіняв половину обличчя; та, доки він стежив за гобітами, очі його час од часу помітно зблискували.

— Хто це? — запитав Фродо, коли йому випала нагода перекинутися слівцем із паном Кременою. — Здається, його ви з нами не знайомили?

— Його? — пошепки перепитав господар, косячись на того чоловіка, та не повертаючи голови. — Я й не знаю достеменно, хто він. Один із мандрівного народу — ми називаємо їх блукачами. Він рідко говорить, але іноді може щось розповісти, коли має на те настрій. Зникає на місяць чи на рік, а згодом з’являється знову. Минулої весни часто йшов кудись і приходив назад, але донедавна я його не бачив. Як його звуть насправді, я, здається, ніколи й не чув: тут усі називають його Бурлакою. Він ходить усюди сягнистими кроками на своїх довгих цибах, але нікому не розповідає, куди і для чого так поспішає. Та на Схід і на Захід ради нема, як мовлять у нас у Брі, маючи на увазі блукачів та народ Ширу, за перепрошенням. Дивно, що ви про нього спитали.

Та цієї миті пана Кремену хтось гукнув, вимагаючи ще елю, тож остання його фраза так і залишилася без пояснення.

Фродо помітив, що Бурлака дивиться на нього так, ніби почув чи здогадався про все, що тут було сказано. Наступної миті він помахом руки та кивком голови запросив Фродо підійти й сісти поруч. Щойно Фродо наблизився, чоловік відкинув каптура, показавши кошлату голову з чорною чуприною, помережаною пасмами сивини, і суворе бліде обличчя, на якому блищала пара пронизливих сірих очей.

— Мене називають Бурлакою, — сказав він тихим голосом. — Дуже приємно познайомитися, пане... Підгорбине, якщо старий Кремена правильно назвав ваше ім’я.

— Правильно, — сухо відповів Фродо.

Він почувався геть незатишно під пильним поглядом отих пронизливих очей.

— Що ж, пане Підгорбине, — правив далі Бурлака, — на вашому місці я би заборонив своїм юним друзям стільки пашталакати. Питво, вогонь і випадкова зустріч — усе це, звісно, приємно, але тут вам не Шир. Тут усілякі вештаються. Утім, може, я сказав те, що, на вашу думку, мені не слід було казати, — додав він із кривою усмішкою на вустах, помітивши погляд Фродо. — А віднедавна через Брі проїжджають і ще дивніші подорожні, — продовжив, спостерігаючи за обличчям Фродо.

Фродо відповів на його погляд поглядом, але нічого не сказав, і Бурлака вже не озивався. Його увагу раптом ніби прикував до себе Піпін. Фродо з тривогою усвідомив, що той необачний юний Тук, заохочений успіхом розповіді про Голову Міхоритова, тепер кумедно переповідав історію про прощальну вечірку Більбо. Він саме зображав Промову й уже підступав до дивовижного Зникнення.

Фродо занепокоївся. Для більшості тутешніх гобітів то була невинна розповідь — смішна історійка про смішний народ по той бік Ріки; та дехто (приміром, старий Кремена) таки знав дещо і, можливо, колись давно чув плітки про зникнення Більбо. Тож у їхній пам’яті зрине прізвище «Торбин», особливо якщо хтось розпитував про нього у Брі.

І Фродо дуже нервував, не знаючи, що вчинити. А Піпін помітно втішався здобутою увагою і геть забув про небезпеку. Фродо раптом злякався, що в нинішньому своєму настрої його товариш може, чого доброго, згадати про Перстень, а то вже була би катастрофа.

— Зроби-но щось, і то хутко! — прошепотів йому на вухо Бурлака.

Фродо підвівся, вискочив на стіл і почав говорити. Увага Піпінових слухачів роздвоїлася. Декотрі гобіти дивилися на Фродо, сміялись і плескали, думаючи, що пан Підгорбин хильнув елю понад свою міру.

Фродо несподівано почувся блазнем і спіймав себе на тому, що (як він зазвичай робив, перш ніж виголосити промову) перебирає дріб’язок у кишені. В цю мить він намацав Перстень на ланцюжку, і його охопило мимовільне бажання надягнути його на палець, аби зникнути і так покінчити з цим дурнуватим становищем. Але йому чомусь здалося, ніби це бажання навіяне ззовні, кимось або чимось у цій кімнаті. Тож він стійко чинив опір спокусі, стискаючи Перстень у руці, мов бажаючи будь-що втримати його, не дати йому вислизнути і наробити біди. Та натхнення Перстень йому не додав. Він промовив «кілька ґречних слів», як сказали б у Ширі, а саме: Усіх нас приємно вразив ваш люб’язний прийом, і я маю надію, що мій короткий візит посприяє поновленню давніх дружніх зв’язків між Широм і Брі, — відтак він затнувся і закашлявся.

Тепер усі присутні дивилися на Фродо.

— Пісню! — заволав один із тутешніх гобітів.

— Пісню! Пісню! — вторували йому інші. — Ну ж бо, пане, заспівай нам щось таке, чого ми раніше не чули!

Якусь мить Фродо стояв із розкритим ротом. Тоді у відчаї затяг веселу пісню, яку дуже любив Більбо (і навіть пишався нею, бо сам склав до неї слова). Там ішлося про корчму, і, мабуть, саме тому вона спала Фродо на гадку в таку хвилину. Тут її наведено цілу. Проте нині з неї зазвичай пригадують лише кілька слів.

Весела і стара корчма

під пагорбом стоїть,

Там темні варяться пива,

І навіть Місяць раз — дива —

забрів там посидіть.

У конюха є п’яний кіт,

на скрипці грає він;

Угору-вниз смичок пливе,

То запищить, то зареве,

то задзвенить, як дзвін.

Господар має цуценя,

що ловить кожен жарт;

Як тільки зажартує гість,

Не п’є той песик і не їсть —

регоче так, що ґвалт.

Корова ще рогата