Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Моя дружина зраджувала, − спокійно, підозріло спокійно відповідає Ігор. Мабуть, той укол – якийсь потужний транквілізатор, бо за логікою речей йому б саме час озвіріти. – Я пнувся зі шкіри, аби зробити наше з нею життя комфортним, щоб їй не доводилося працювати і вона могла б просто займатися дитиною та домом. Ми одружилися через місяць після того, як вона завагітніла. Хіба я міг припустити, що не від мене? Навіть коли вже знав правду, і коли вона за неї заплатила, я продовжував ростити Анюту, переконував себе, що дитина ж ні в чому не винна. Але вона з кожним роком ставала дедалі більше схожою на батька – мого колишнього кращого друга. Теж мертвого вже на той час. 

− Ти і його вбив?  Чому було просто не відпустити її до нього? 

− Бо вона знала, що з ним їй нічого не світить. Він завжди просаджуватиме все, що заробить, у барах, клубах, на тоталізаторі. Азарту в ньому було багато, розуму – ані на грам. І вбив його не я, а одна компанія, якій він довго не повертав борг. 

− Можна було розлучитися, − невпевнено бурмочу я. 

− Можна, − погоджується Ігор. – Але, Ян, у мені від народження забагато агресії. На Заході з такими проблемами звертаються до психологів, стримують подібні небажані особливості ліками. У нас на це ніхто не звертав уваги. Батько взагалі пишався мною щоразу, коли я у шкільні роки приходив додому після скаженої бійки. Мати не була в захваті, але залагоджувала конфлікти з батьками побитих. Я у них єдиний син, тому мені пробачалося усе. 

− Ти підставив того цигана, − якщо вже говорити про все, то без винятків.  

− Оу, ти й про це знаєш? – здається, Ігоря це навіть тішить. – Не думай, що він був святим і невинним. Йому вдавалося довго ховати власні грішки, але того дня він опинився не в тому місці і не в той час. 

− Ігоре…

В його очах – питання. 

− Я теж тобі зраджувала, − ці слова неконтрольовано вилітають з мене. Я повільно задкую до дверей. – Із циганом.

На його обличчі недовіра й кривувата посмішка. 

Відчиняю двері. Мене обдає холодним повітрям. Кілька сніжинок вриваються у дім. 

− З циганом, − сміюся, як божевільна. – Він опинився в тому місці і в той час, − вибігаю у двір. 

− Яно! – Ігор вискакує за мною. 

Я біжу щодуху до гаража. Не знаю, чому саме туди, але біжу. Натискаю чотири кнопки – пальці так і намагаються прилипнути до холодного металу. Двері повільно повзуть догори.

− Яно, − Ігор уже біля мене. – Що з тобою? В тебе проблеми ще більш запущені, аніж мої. 

− Він кращий за тебе! – кричу я. – В усьому кращий! – сніжинки залітають мені до рота, відпльовуюся і продовжую кричати. − Тобі далеко до його витривалості, ніжності, до його любові. Він любить мене набагато довше, ніж ти. І я його.

Вочевидь, Ігор не сприймає мене всерйоз. Він дістає телефон і когось набирає. Хоче викликати наряд санітарів? 

− Вони не встигнуть, дорогенький!

***

Врятуй мене – криком відчаю зривається з губ шепіт, злітає до стелі й розбивається об стіни тиші. Врятуй мене. Від мене самої. Від тієї мене, яка не вміє жити в цьому світі. І вчитися не хоче. Врятуй мене від цих думок, від цього життя. Врятуй мене. Забери мою душу у краще місце, туди, де вона зможе знайти щастя і спокій. Врятуй мене. Це мій останній шанс на порятунок. Почуй мене. Сьогодні. Бо завтра я вже нічого не скажу. Бо завтра я знову сховаюся за своєю маскою щасливої дівчинки, в якої все добре. Безнадійно добре на віки вічні. І все залишиться на своїх місцях. І це коло буде завжди замкнутим. І я довіку кружлятиму ним, доки старість і неміч не зупинять мене. Врятуй мене від такої долі.

Зараз я танцюю на розпеченому лезі, на межі власного урвища. Це танець гордості, або ж гордині. Але він не скінчиться, доки грає ця музика. Чи, можливо, ти врятуєш мене.

Двадцять три роки помилок, втрат і болю. Марення про Табір, двері з облущеною фарбою, рудих циганок. Чи ж такі вони реальні, якими колись були Віктор і Ліза? І якщо тітка продовжує існувати в Таборі, то чому Віктора там немає? Чому його немає ніде? Чому не його привид мені являється? 

Занадто багато питань, на які ніхто не хоче відповідати. Світ щедро дає мені все, крім відповідей. Хочеш окрему квартиру – ось тобі дарунок від татка. Захотілося великого будинку – отримуй у комплекті з красенем-холостяком і «Доджем», що возитиме тебе під парадні двері університету. Хочеш сесію скласти на відмінно – без проблем. Подорожей захотілося? Ось тобі гастрольний тур із танцювальною групою. Усе, чого тільки хочеш. І практично одразу, без затримок на місяці чи роки. Побічні ефекти? Так, бувають. Навіть від щастя трапляється передозування. Тепер я це відчуваю. Жахливо багато токсинів щастя. Врятуй мене. Забери мене від цього щастя, від цього світу, від цієї мене. Забери у краще місце. Туди, де будемо просто ми. Без накипу емоцій, без надміру багатства, без осуду, косих поглядів, заздрісників, провидців і вболівальників. Просто ти. Просто я. Просто разом. Що може бути кращим? 

Раніше я чіплялася за багато речей у цьому світі. Попри все, що мала, постійно хотілося ще якихось дурниць: новий диван, браслет, побачити черговий сезон улюбленого серіалу, зустріти гарного хлопця. Постійне очікування, постійне перебування у стані «ось-ось». Ось-ось наскладаю на цей диван. Гонорар, трохи зі стипендії, плюс на день народження щось подарують. Ось-ось жовтень – вийдуть  довгоочікувані серії. Ось-ось він з’явиться у моєму житті. Й тоді я стану беззаперечно щасливою. Тоді мені всього вистачатиме. Тоді вже не буде чого бажати понад.