Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

— Отже, ходімо до дороги, — погодилася вона.

— Ходімо, — бадьоріше кинула Аліса, й, ледь не підсковзнувшись, розвернулася назад.

За кілька хвилин шляху вони зустріли біля річки двох одногрупників, котрі керувалися тим, що тварині треба вода. Ще двоє розгрібали листя в пошуках слідів. Жодному з них дівчата не говорили про свій напрямок.

Нарешті вийшовши на рівненську дорогу, Аліса з Самантою заховали карту й просто пішли в протилежному від Академії напрямку. Довго, понуро, тихо. Крім них, тут нікого не було.

— А насправді це завдання на удачу, а не на навички, — кинула Саманта.

Аліса кивнула.

— Удача для гвардії не менш важлива. Хоча, я думаю, тут не так потрібно перевіряти нас, як просто знайти пропажу.

Раптом дівчата відчули різкий сморід. Саманта накрила рот долонею від відчуття нудоти. Аліса лише скривила ніс.

— Оце так запах. Шумний, це ти? — вигукнула вона.

У відповідь сама тиша.

— Щось мені це не подобається, — жалілася Саманта.

Аліса її не слухала. Вона вже повертала з дороги у ліс, звідки, як їй здавалося, доносився сморід.

— Ти куди? — кинула Саманта й, пошепки лайнувшись, побігла за нею.

Усього за кілька метрів вони знайшли перші сліди: сухі краплі крові на листі та зламана гілка на дереві. Поки приятелька з відразою розглядала місцевість, заховавши нижню частину обличчя під комір куртки, Аліса далі переслідувала нові натяки на жахливу подію. Ліс довкола гудів від страху. Вона здогадувалася чому. Здогадувалася, але не хотіла вірити, аж доки не дійшла до джерела смороду.

Кінь був не просто мертвий. Його коричневе тіло понівечило так, що спершу виявилося складно розібрати, де повинна розміщуватися конкретна частина. З голови тварини щось наполовину здерло шкіру, оголивши сірувату кістку черепа. У його очах навіки застиг жах. Усі кінцівки коня були відгрижені чи перекручені в неприродному положенні. Довкола валялися шматки смердючого м’яса, що вже почали розкладатися. З розпанаханого живота виглядали слизькі нутрощі.

Від цього виду до горла Аліси підступила блювота, але вона змогла стриматися. Рота все ж довелося затулити. Довкола раптом стало так тихо. Навіть легіт вщух. Ліс ніби завмер, пильно слідкуючи за кожним її кроком.

Зрештою відраза змінилася на щось інше, більш потворне й людське — слідчий інтерес. Аліса бродила очима по рештках коня, вивчаючи кожну дрібну деталь. Підійшла ближче, повернула голову ногою, щоб краще розглянути слід на шиї. Ні, таке не могла зробити зграя вовків. Сліди укусів надміру великі, як і глибокі розрізи на тулубі від кігтів. Якась тварюка напала на коня не для того, щоб з’їсти, — вона просто хотіла його вбити, познущатися над тілом і залишити догнивати. Одне не давало спокою Алісі: «Що за чудовисько могло це зробити з великим, дорослим конем?»

— Алісо? — обізвалася Саманта, і лише після цього вона відчула неподалік її кроки.

— Краще не підходь сюди.

Застереження пролунало запізно. Вона вже побачила тіло. У лісі раптом роздався крик. Десь далеко пташки злетіли з дерев.

— Що тут сталося? — ледве промовила Саманта.

— Він… — Аліса стенула плечима, не знаючи, як прокоментувати знахідку. — Тихий.

Саманта поглянула на неї так, ніби це вона його й убила. Видно, жарт був недоречний.

— Я маю на увазі, — повела Аліса, — що ми знайшли коня. Він мертвий. Потрібно це повідомити Джону чи… Просто Джону. Далі нехай самі розбираються.

— Гаразд. То ходімо швидше звідси.

— О ні. — Вона поклала руки на боки та повернула погляд на рештки тварини. — Ти йди, а я лишуся.

Саманта здивовано кліпнула. Аліса почала пояснювати:

— Те, що це зробило може бути десь поряд. Якщо воно повернеться, я маю бути тут.

— Щоб воно і тебе так пошматувало?

Її запитання прозвучало занадто голосно. Аліса згадала, що в очах Саманти вона всього лише слабка чарівниця води, яка ледве тримає меч у руках. Однак якщо це те, про що вона думає, то жоден з гвардійців не зможе його здолати. Навіть сам Джон.

Проте Аліса може.

— Я не беззахисна, — нагадала вона.

— Але й не безсмертна. Припини викаблучуватися й валимо звідси, поки самі не приєдналися до бідного коника.

Аліса збагнула, що лишатися тут наодинці й справді не найкраща ідея. По-перше, сморід. По-друге, це ліс, і часом у його тиші може стати так страшно, що забуваєш, як рухатися.

— Гаразд, тільки зажди хвилинку.

Вона підійшла до найближчого дерева й притулила до стовбура руку. Хвиля жаху лавиною накотилася на неї. Звуки кігтів, розкотисте гарчання, бризки. Аліса негайно відскочила назад.

— Що ти робиш? — здивувалася Саманта.

Вона тільки-но відкрила рота, щоб сказати якусь вигадану маячню, коли здалеку донісся гучний сигнал від Джона. Почути його так рано не очікувала ні Аліса, ні Саманта.