Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

26. кРЕщенДО

Щасливі дні завжди минають швидше, ніж нещасні. Тижні щастя коротші, ніж дні горя.

Ян хотів би, щоб час сповільнився, але він стабільно залишався невблаганним. Вони виривали з його холодних пазурів хвилини, години, дні для себе. Кохалися, розмовляли, обіймалися. Були. З кожною зустріччю тривога наростала й наростала. Таке собі крещендо.

Стефанія не хотіла прощатися. Тому вони до останнього вдавали, що нічого не відбувається, що все як завжди й так триватиме вічно.

В останній вечір вони кохалися і сміялися, розмовляли про музику. Ян все ковтав клубок у горлі й вдавав, що не хоче попросити її повернутися до нього.

Стефанія купила квитки на потяг на друге січня — ппереддень його дня народження, річниці їхнього знайомства. Чи то навмисно, чи то випадково вона не змогла залишитися ще на добу.

— Ми мусимо багато всього встигнути до п’ятнадцятого, коли почнеться навчання Солі в академії, — пояснювала. — Оформлення в школу, оренда квартири… Ввечері будемо в Перемишлі, залишимося там на ніч, а зранку — до Варшави, на літак до Лондона.

Її нове життя в Лондоні мало початися третього січня. В день, коли Ян стане старшим на рік і нещаснішим на… В яких одиницях вимірюється кількість щастя й нещастя? Ноти, звуки, сльозинки?

Ян попросив Таню звільнити його графік на друге січня. Стефанія не хотіла прощання, і він не хотів. Але іноді прощання — це просто остання нагода для зустрічі.

Він мусив. Мусив побачити її ще раз. Ще раз обійняти й поцілувати. Ще раз сказати, що кохає й кохатиме завжди.

Нетрі ранкового вокзалу кишіли людьми і їхніми нещастями, щастями, моментами. У ньому, як в кишківнику великого ссавця, паразитували болячки, болі — прощання. Напевно, були й зустрічі, бо деякі люди сміялися й обіймалися. Проходячи повз, Ян ловив себе на тому, що хоче кинутися до цих радісних людей і випросити в них трохи їхньої радості, помінятися усмішками, настроєм, долею.

Поруч з виходом з метро він викурив кілька цигарок поспіль, але вони не допомогли заспокоїтися. Руки все одно тремтіли. Душа тремтіла. Серце — поготів.

Десь там на вокзалі Стефанія, напевно, вже сідала у свій вагон. Володимир, мабуть, допомагав заносити речі. Можливо, обіймав на прощання дочку й дружину... На пероні відкрито обіймає її зараз Володимир! Янові хотілося дертися на стіни вокзалу від такої вселенської несправедливості. Це мав бути він. Він мав зараз проводжати її, а не ховатися за темними окулярами й високим коміром, як злодій.

Серце рвалося до перону, але він стійко витримав трохи часу, доки до відправлення не залишалося десять хвилин.

А тоді побіг. Прожогом. Стрімголов. Щодуху. Чимдуж. Один удар серця — два кроки. Й це при тому, що серце билося швидко-швидко.

Ян вилетів на платформу і завмер, одразу побачивши потрібний вагон. Вагон і її.

Солі не було, напевно, вже зайшла у вагон. Стефанія ще стояла, задумано дивилася під ноги, іноді поглядала на вокзальний годинник. А платформою в бік виходу, якраз назустріч Янові, йшов Володимир.

Ян і не зауважив би його, бо дивився тільки на Стефанію. Однак смикнувся, повернув голову, коли хтось зупинився поруч і поплескав його по плечі. Підняв очі й наткнувся на зосереджений погляд Володимира. У тому погляді не було ні натяку на ревнощі чи образи, щонайбільше — трохи жалю.

Вони не сказали один одному ні слова. Володимир зітхнув і пішов собі. А Ян зірвався з місця й полетів до Стефанії. Прожогом. Стрімголов. Щодуху. Чимдуж.    

— Я знала, — прошепотіла вона, коли він, важко хекаючи, зупинився за крок. — Знала, що ти все одно прийдеш.

Її очі були вологі, а його — ще вологіші. Ян важко ковтнув, сказав:

— Бачиш? Я пережив. Не помер у двадцять сім… Ну, якщо тільки мене ввечері не зіб’є на смерть трамвай… Але моє серце зазнало непоправної катастрофи. Ти розбила його сьогодні. Вважай, моє серце не дожило до свого двадцятивосьмиріччя.

Його щокою скотилася сльоза. Бо це якась несусвітня дурниця про те, що чоловіки не плачуть. На вокзалах плачуть усі.

Стефанія здолала останні сантиметри між ними, притулилася губами до його губ, начхавши на все на світі — на правила, на те, що їх побачать. Один раз можна. Лише один, перший і останній раз.

— Дякую, що того дня прийшов під мої двері. За цей рік завдяки тобі я пережила стільки щастя, що маю тепер запас надовго. Завдяки тобі я згадала, що серце — орган, створений не тільки для підтримки життєдіяльності, що воно ще й для того, щоб кохати. Дякую, що зустрівся мені. — Вона втерла його сльозу, але слідом покотилася інша. — Яне… Я дуже хочу, щоб ти був щасливим. Ти маєш пізнати ще стільки різного — і захват, і пристрасть, і закоханості різної тяжкості, і любов теплу, домашню… Ти маєш знайти чудову дівчину, створити з нею сім’ю, стати татом малюка, якому подаруєш свою музику і свій голос. Твої пісні мають зігрівати серця і звучати з великих сцен… Гори, будь ласка, гори. Прощай. Іди.

Він спіймав її губи, поцілував, а тоді прошепотів:

— Я кохатиму тебе завжди.

Стефанія лише на мить, на коротку мить пірнула в його обійми, а тоді вислизнула, торкнулася востаннє його довгих пальців і повернулася, кинулась у вагон.

Потяг рушав. Провідниця кинула сумний погляд на жінку, яка вбігла у вагон з затиснутим долонею ротом, і на хлопця, який згорбився, опустив голову. Його плечі задвигтіли від нечутних ридань. Він дозволив собі плакати вголос тільки тоді, коли потяг рушив, а в стукоті його коліс загубилися будь-які звуки.

***

Там, у потягу, вона довго стояла у тамбурі. Притулившись чолом до холодного металу вагона, дозволяла сльозам стікати підборіддям, капати на пальто.

З вагона виглянула Соля. Глянула на матір, але нічого не сказала, тільки з жалем зітхнула й повернулася назад.

Стефанія плакала, бо знала те, чого не знав Ян, що сказала тільки Володимиру і доньці. Янові не сказала, щоб не давати йому марної надії. Адже це справді крапка. Їхня пісня завершена.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍