Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

велична, мов княжна;

Та тільки музику і спів

Зачує десь — трясеться хлів,

вигоцкує вона.

А ось тарелів срібних ряд

і срібних ложок стрій!

Окрема ж пара — для неділь,

Її шкребе ціла артіль

в суботу так як стій.

І Місяць пиво пив до дна,

і кіт нявчав-нявчав;

Тарілка з ложкою — в танок,

Корова скоком у садок,

а пес свій хвіст впіймав.

Замовив Місяць гальбу ще

 і покотивсь під стіл;

І там дрімав, і пиво снив,

Аж поки ранок підступив

із сонцем на хвості.

Конюх тоді сказав коту:

«Там Місяця скакун

Гризе вудила та ірже,

Але господар спить — і вже,

 а сонце — як кавун!»

Тоді хапає скрипку кіт,

і шкварить джигу він;

Смичок реве, пищить, дзижчить,

 Господар Місяцю кричить:

«Вже ранок біля стін!»

І покотили пиячка

горою до небес,

Позаду кінь його чвалав,

Корова гордо-пишно йшла,

тарілка, ложка й пес.

Все швидше, швидше скрипка гра,

і песик скавулить,

Корова й кінь — на головах,

Гасають гості по ліжках,

танцюють, аж курить.

Аж раптом тріснула струна!

корова вскач пішла,

Зареготало цуценя,

Тарілка вбралася й півдня

десь з ложкою брела.

За пагорб Місяць заваливсь,

а сонце в небесах

 Нестямно дивиться згори,

Що день настав, біда бери,

а всі хропуть в ліжках.

Потому була довга та гучна овація. Фродо мав гарний голос, а пісня розворушила уяву слухачів.

— Де старий Ячмінь? — гукали вони. — Він мусить це почути. Боб навчить свого кота грати на скрипці — тоді ми всі й затанцюємо!

Замовивши ще елю, вони почали горланити:

— Ану, втни-но її ще раз, пане! Ну ж бо! Ще раз!

Тож Фродо змушений був випити ще один кухоль і знову почав співати, а чимало присутніх йому підспівувало: мелодію вони добре знали, а слова запам’ятовувалися легко. Цього разу настала черга Фродо тішитися собою. Він гоцав по столі, а коли дійшов уже до корова вскач пішла, — то й сам підскочив у повітря. Аж надто жваво: падаючи — бемц! — він зачепив тацю, заставлену кухлями, послизнувся і покотився під стіл із тріском, із брязкотом і з гуркотом! Гості пороззявляли роти, щоби зареготати, але так і застигли в німій тиші: співак зникнув. Просто щез, ніби крізь землю провалився, не залишивши по собі навіть дірки!

Місцеві гобіти спершу просто здивовано витріщалися на все це, а потому позривалися на ноги й узялися гукати Ячменя. Товариство гуртом відсунулося якнайдалі від Піпіна та від Сема, й ті опинились у кутку самі, під похмурими та підозріливими поглядами звіддалік. Багато присутніх, звісно, тепер мало їх за спільників якогось мандрівного чаклуна, наділеного не відомими нікому силами та прибулого казна з якими намірами. Проте був серед усіх і один смаглявий брієць, котрий стояв і дивився на них із розумінням і майже насмішливо, так що ширці почувалися через це вельми незручно. За мить він уже вислизнув за двері разом із косооким південцем, — упродовж цілого вечора ці двоє безперестанку шепотілися між собою.

Фродо почувався дурнем. Не знаючи, що чинити, він тихцем проповз попід столами до кутка, де незворушно сидів Бурлака, який жодним порухом не виявив своїх емоцій. Фродо притиснувся до стіни і зняв Персня. Як той потрапив йому на палець, гобіт не відав. Міг хіба що припускати, що Перстень сам наліз на палець тієї миті, коли він, намагаючись уникнути падіння, різко смикнув рукою, яка доти перебирала в кишені дріб’язок. На мить Фродо було подумав, що то Перстень зумисно встругнув із ним такий жарт, намагаючись викрити себе у відповідь на чиєсь прагнення чи повеління, яке витало в залі. Гобітові дуже не сподобалися погляди тих двох людей, котрі щойно вийшли за двері.

— Ну? — озвався Бурлака, коли Фродо знову з’явився. — Навіщо ти це утнув? Це стократ гірше за все, що могли розпатякати твої друзі! Устромив носа, куди не слід. Чи ліпше сказати — пальця?

— Не знаю, про що ти, — відповів Фродо, розгнівано і стривожено.

— Е, ні, таки знаєш, — правив своєї Бурлака, — та почекаймо, доки стихне гамір. Тоді, якщо ваша ласка, пане Торбине, я хотів би перекинутися з вами кількома словами десь у тихому місці.

— Про що? — запитав Фродо, пустивши повз вуха те, що його раптом назвали справжнім прізвищем.

— Про щось дуже важливе для нас обох, — відповів Бурлака, дивлячись Фродо в очі. — Можеш почути те, з чого потому матимеш користь.

— Гаразд, — мовив Фродо, силкуючись виглядати безтурботним. — Поговоримо згодом.

Тим часом біля каміна спалахнула суперечка. Пан Кремена перевальцем увійшов до зали і тепер намагався одночасно вислуховувати кілька суперечливих розповідей про те, що тут відбулося.

— Я бачив його, пане Кремено, — сказав один гобіт, — а тепер уже не бачу, якщо ти розумієш, про що я. Він просто розтанув у повітрі, так би мовити.

— Невже, пане Полиннику! — озвався господар, збентежено.

— Таки-так! — відказав Полинник. — І я цілком певен своїх слів.

— Тут десь має бути якась помилка, — мовив Кремена, хитаючи головою. — Не міг той пан Підгорбин просто взяти й розтанути в повітрі, хоча воно тут і доволі густе.

— Тоді де ж він тепер? — викрикнуло кілька голосів.

— Звідкіля мені знати? Він вільний іти, куди йому заманеться, якщо вранці за все розрахується. А онде пан Тук, він-бо не зникнув.

— Але я бачив те, що бачив, і бачив те, чого не може бути, — наполягав на своєму Полинник.

— А я кажу, що тут якась помилка, — повторив Кремена, піднімаючи тацю та збираючи побитий посуд.

— Звісно, помилка! — подав голос Фродо. — Я нікуди не зникнув. Ось він я! Просто перемовлявся з Бурлакою тут, у кутку.

Він підступив до вогню, та більшість присутніх позадкувала, спантеличена навіть сильніше, ніж до того. Його пояснення, буцім, упавши, він тихцем проповз під столами, нікого анітрохи не задовольнило. Більшість гобітів і людей із Брі відразу ж пішла геть, важко сопучи і втративши смак до розваг. Один чи двоє з них озирнулися, подивившись на Фродо, і вийшли, перешіптуючись між собою. Ґноми та двоє-троє чужинців підвелись і побажали на добраніч власникові заїзду, але не Фродо та його друзям. Невдовзі в залі залишився тільки Бурлака,