Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Хто з вас цей Він? Не так уже й багато було в мене стосунків, але вистачило, щоб заплутатись. Кого я насправді любила? Люблю? Любитиму завтра? Що не так зі мною? З вами? Із цим світом? Я втомилася від запитань. Врятуй мене! Забери у краще місце. Туди, де не існує знаків питання. Де все зрозуміло. Де щастя не шукається, а відчувається. Де любов не чекається, а відбувається. Забери мене туди, де ти.

Мій біль зачавлений, задавнений, виношений протягом довгих років. Тепер він міцний, як абсент і такий же вибухонебезпечний. І якщо вже спалахне в мені пожежа – не загасити її ані снігом, ані зливою. Гадаєш, це просто набір підліткових фразок? Тоді ти зовсім мене не розумієш, не знаєш, не відчуваєш. Та ні, це не про тебе. Ти знаєш. Не знають вони. Вони мене не знають. Мої батьки, брати, подруги – ніхто з них не знає про мене стільки, як ти.

Якщо біль уміє прогресувати, то це якраз те, що відбувається в мені. Не хвороба, а саме біль. Колись там, де був Віктор, жило щось тепле й світле. Маленький сонячний клубочок. Пухнастий. Живий. Не такий, як дитя у лоні матері – відьми ж наворожили, що такого життя в мені ніколи не буде. Але це було дещо не менш прекрасне. Дещо не менш фантастичне, аніж Табір мерців чи шабаш на Самайн. Щось сонячне росло в мені, зігрівало мене, освітлювало моє життя. Воно згасло водномить із життям Віктора. І настала темрява. І глибочезна порожнеча. Бездонна. Маріанський жолоб не йде з нею у жодне порівняння. З будь-якої природної ущелини можна випливти, вибратися і спокійно жити далі. Але не зі своєї внутрішньої безодні. Можна вдавати, що її там, у тобі, немає. Можна ігнорувати її як завгодно довго. Але не вічно. Вічно не вдасться. Моє персональне пекло. Мій персональний біль, якого ніхто не вилікує. Моє особисте урвище, яке так і притягує до краю. Скільки ж я опиратимусь його поклику? Скільки ще не дивитимусь униз, в ту чорноту, що обіцяє забуття й вічний спокій, якщо тільки піду їй назустріч? Чи встигнеш ти врятувати мене? Чи принесеш вогню у моє серце? Того вогню, що осяє темряву і зігріє мене. Або спопелить. 

Що досі тримає разом усі мої атоми? Гідроген, оксиген, вуглець і ще ледь не вся таблиця Менделєєва чомусь склалися саме в таку форму. А звідки взялася свідомість? І куди подінеться, коли прах повернеться до праху? Чи буду я в Таборі? Мабуть, це було б набагато краще, ніж усі потойбічні світи, які обіцяють міфи будь-якого з народів світу. 

Але зараз я тут. Мої атоми досі вкупі, тож треба їх берегти й устигнути зробити все, що мені належить. Перш ніж кудись піти, потрібно роздати всім воронам вороняче. В мені замало любові, щоб віддячити усім за ту любов, яку вони дарували мені. А от болю достатньо, аби нагородити ним того, чиї відчуття давно зашкарубли.

Танцюючи над урвищем, дуже важливо тримати баланс. Не лише фізичний, але й емоційний. Сьогодні рівновагу порушено. Але цей танець не закінчиться, якщо ти встигнеш урятувати мене.