Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава59: Повернення з безодні

Крик застряг у моєму горлі, розриваючи зсередини й дряпаючи стінки. Відштовхнувши Патріка, я кинулась до ректора, впала навколішки й обережно заглянула йому в обличчя.

Очі були заплющені, він рівно дихав, але був страшенно блідий.

— Що ти зробила? — гаркнула я на Аріадну, навіть не підозрюючи, що здатна на такий голос.

Вона повільно відступала, аж поки не вперлася в стіну й осіла на підлогу. Її погляд був порожнім, губи криво смикались, бубоніла щось нерозбірливе:

— Сам винен, сам... тільки сам... — долинув до мене її божевільний шепіт. — Це не я... не я...

Ейден оточив полоненого вогняним кільцем і швидко підійшов до Аріадни. Смикнув її вгору, ставлячи на ноги, та вона знову осіла на землю.

— Вона остаточно з’їхала з глузду, — бридливо кинув Ллойд. — Треба викликати прокураторів, нехай забирають.

Патрік миттю витяг з кишені кришталеву пластину й відійшов убік, щось на ній активуючи.

Ейден підійшов до мене, глянув на ректора і похмуро зітхнув.

— Що з ним? Чому він не приходить до тями? — прошепотіла я крізь сльози.

Мене трясло від страху, я ледь стримувала себе, аби не заревіти на повен голос.

Ллойд підняв один з уламків флакона, понюхав його й сказав:

— Я не експерт, але тут відчувається запах гробового цвіту. Зустрічав його раз — мало не помер. Краще хай фахівці перевірять… Чорт…

Моє серце обмерло. Про гробовий цвіт я читала в підручниках — отруйна рослина, здатна вбити або занурити в кому.

Він заборонений. У лавках за одну згадку про нього викличуть охорону.

Ейден знову кинувся до Аріадни, вхопив її за плечі й струснув:

— Кажи, дурна лялько, що було в тій склянці? Це був гробовий цвіт?

Вона кліпала очима, мов не розуміла. Але за мить її погляд прояснів, і вона прошепотіла зі страхом:

— Так… так… гробовий цвіт відправляє в небуття… Мені продали його на чорному ринку… Але це не я! Раймонд змусив мене!

Я розридалась. Спершу тихо, потім усе голосніше. Не можна було більше стримувати біль. Обережно поклала голову ректора собі на коліна, прибрала пасмо волосся з його чола і лагідно провела пальцями по щоці.

Це все через мене…

Сльози падали йому на обличчя, на губи — але він не рухався. Лише серце билося.

Моя сила трохи колола пальці, відгукуючись, але була надто слабкою. І чи змогла б вона допомогти?

Ззовні почулося тупотіння, в приміщення вбігли стражники. З ними повернувся Патрік, стиха пояснюючи ситуацію.

Аріадну і її спільника вивели в кайданах.

— Ізабелло, — Патрік торкнувся мого плеча. — Нам треба йти.

— Треба лікаря! — схлипнула я. — Покличте його!

— Лікар тут не допоможе, — сухо сказав Ейден. — Заберемо його в академію. Там і подумаємо. Залишатися тут не можна. Ходімо, потім поплачеш. Тримайся.

Дороги до академії я не пам’ятала. Як його несли — теж. Все розчинилось у мороці.

Клариса зітхнула з болем, побачивши нас, але швидко взяла себе в руки й підготувала покої. З медичного крила покликали лікаря.

Мене відправили перевдягтись і заспокоїтись.

Коли я нишком прокралась на третій поверх, почула слова лікаря:

— Він живий, але навряд чи прокинеться. Якщо це справді гробовий цвіт — я безсилий. Повідомте королю. Академії потрібен новий ректор.

Я тихо пройшла в спальню, де лежав Габріель. Укритий, мирний, ніби спить.

Сівши поруч, я доторкнулась до місця удару, погладила волосся, притиснула долоню до його скроні й прошепотіла:

— Повернись до мене…

В мені заворушилась сила — тепло, іскри, колючий біль. Іншою рукою торкнулась його грудей — серце билося.

Я тремтіла — від ридань, страху, магії, що рвалася назовні.

Поклала голову йому на груди, обійняла за шию й заговорила, ледь дихаючи:

— Прошу… Де б ти не був, іди на мій голос…

Сила вибухнула зсередини — крізь сльози, крізь шепіт.

І тоді — обійми. Теплі. Рука обняла мої плечі. І хрипкий голос, у який я майже не вірила, вимовив:

— Я тут…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍