Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 60: Пробудження після темряви

 

Я підняла голову й крізь сльози подивилася на ректора. Він усе ще був блідий, але при тямі, а його трохи затуманений погляд дивився з подивом.

— Що сталося? — хрипко мовив він, обіймаючи мене вже обома руками.

— Ти не пам’ятаєш? — прошепотіла я. Він замислився, а потім похитав головою:

— Пам’ятаю, як Аріадна замахнулася... і я ніби провалився в темний колодязь. А потім почув твій голос. Ти так плакала й кликала мене, що довелося вибиратися. — Він злегка посміхнувся, а я витирала сльози з щік.

— Аріадна розбила об твою голову якесь зілля з гробовою квіткою, — прошепотіла я. — І мені здалося, що ти помер. Я справді дуже плакала, боялася, що більше ніколи тебе не побачу. — Я мимоволі схлипнула й міцніше притулилася до його грудей.

— Гробова квітка, кажеш? — задумливо промовив ректор. — У неї ж немає протиотрути. Що ж ти зробила, крихітко Ізабелло, щоб витягти мене?

Якби ж знати самій, що щойно сталося! Востаннє мені було так боляче, коли померла мама. І от зараз, коли Раймонд ледь не відійшов у засвіти… Знизавши плечима, я тихо сказала:

— Сама не розумію. Просто знала, що маю прийти до тебе й покликати. Я була в такому розпачі, що не було часу розмірковувати. І сила всередині мене ніби дряпалась, просилася назовні. Може, саме через неї ти й почув мене?

Він знову посміхнувся й погладив мене по голові:

— Дякую. І пробач, що не послухав тебе й пішов за Аріадною. Але я так розлютився через її слова, що не потрібен тобі! Хоча й так це, звісно, знав...

Останні слова прозвучали з гіркотою, від чого мені стало моторошно. Я підвелася, спершися на руки:

— Це неправда, я взагалі такого не казала! Вона навмисно це сказала, щоб розлютити тебе.

Раймонд також сів, спершись на подушки. На його обличчя вже повернувся рум’янець, і він виглядав цілком нормально — наче нічого й не сталося.

— Тобі краще? — з надією спитала я. — Покличу лікаря, хай огляне тебе.

Я вже майже зістрибнула з ліжка, як він схопив мене за руку й потягнув назад:

— Зачекай, усе встигнемо, — зморщився він. — Дай порадіти, що ти поруч. Розкажи, чим усе закінчилося? Де Аріадна, Освальд? Як ви вибралися звідти?

Я знову вмостилася на ліжку, притулилася до ректора, поклавши голову йому на плече, й почала розповідати. Він обійняв мене, і це здалося таким природним, що я просто насолоджувалася цією близькістю. Та й просто хотілося побути з ним після всього.

— Отже, Освальд так і не з’явився, — протяг Раймонд, коли я закінчила. — Зник, хитрий лис.

— Забудь про нього, — мовила я. — Головне, що все скінчилося. Не думаю, що Освальд настільки дурний, щоб повертатися.

— Ти права. Але приклад з Аріадною показує, що краще завершити все до кінця й не залишати хвостів, — тихо засміявся він. — А тепер скажи, що ж насправді підслухала ця божевільна?

Я тільки відкрила рота, як у двері постукали, й голос Клариси покликав:

— Ізабелло, ти в порядку?

Мені довелося підвестись і відчинити двері. Треба було порадувати всіх, що з ректором усе добре.

Клариса, побачивши моє щасливе обличчя, напевно, вирішила, що я з глузду з’їхала від горя. Схвильовано дивлячись мені в очі, вона турботливо запропонувала випити чогось заспокійливого й піти до себе, а не марнуватися біля ліжка безнадійно хворого.

Я розчинила двері ширше й запросила її увійти. Побачивши ректора цілком живим і здоровим, вона щасливо зойкнула, сплеснула руками й розплакалася. За нею зайшли й інші, оторопівши від побаченого.

Деякий час у кімнаті панував шум від радісних вигуків, поплескувань по плечу та схлипувань Клариси. Лікар швидко оглянув ректора й, переконавшись, що все гаразд, зібрався до себе. Інші теж якось непомітно вийшли, залишивши нас із Раймондом знову наодинці.

Я вирішила наслідувати їх приклад і тихо мовила:

— Тобі треба відпочити, я теж піду. Все обговоримо завтра, коли ти наберешся сил.

Він поплескав по ліжку поряд із собою:

— Повертайся й поговоримо прямо зараз.

Я із задоволенням вмостилася назад і запитала:

— Розкажеш, як ти мене знайшов? Я так і не зрозуміла, як саме спрацював артефакт.

— Я не це мав на увазі, якщо чесно, — тихо сказав він, пильно дивлячись на мене й беручи за руку. — Ця ситуація змусила мене зрозуміти, що я можу не встигнути зізнатися тобі…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍